Судний день - Ярослав Іванович Ярош
– Що тут таке?!
Заговорив один із хлопів.
– Та от, спіймали шляхтянку, а тепер її судимо.
– Це дочка одного дідича місцевого! – докинув інший.
– Хто велів?! Хто дав право?!
Це грізне запитання змусило селян замовкнути, однак довго вони мовчати не збиралися.
– Яке-таке право?! Тепер ми самі собі право!
– Ляхи смерті заслужили!
– Її батько обдирав нас як липку, тепер нехай вона відповідає!
– Та що тут довго говорити – на гілляку паню!
– На гілляку!
– Чекайте! Та чекайте ж, єретичні діти! – намагався заспокоїти один чоловік розбурханих селян. – Чекайте! Нехай Бондаренко скаже! Він є отаман Війська Запорозького, тож нехай і навчить нас, як воно має бути по честі, розуму і закону.
– Правильно, – відразу погодилася більшість, однак було багато ще таких, що не хотіли слухатися.
– Та що тут радитися, раз пані – значить винна!
– Та цитьте ви!
Нарешті пристрасті трохи притихли, то Бондаренко міг сказати своє слово.
– Ми не для того сюди прийшли, щоби мститися чи зводити порахунки. Хіба ж нам тут потрібна руїна? Якщо так, то давайте: ріжте, бийте, паліть! Нам потрібна своя воля на своїй землі! Нам не потрібно пана і хлопа, а лише рівні і вільні люди, громада! Якщо ми цього хочемо, то мусимо жити по закону, і закон має бути один для всіх: чи ти козак, чи хлоп, чи шляхтич! Отоді лад буде! Жодних самовільних судів!!!
Ці слова справили враження.
– То скажи, що з пані робити, отамане? – запитав котрийсь із селян, але вже м’якше.
– Вона не може відповідати за гріхи батька. Але і відпустити не можемо. Бери її, пане сотнику, під свою охорону, а там видно буде. Чекайте.
Тут Бондаренко спішився, узяв свій жупан і огорнув ним дівчину.
– Не бійся, – заспокоїв. – Тебе ніхто не скривдить.
Сказавши це, Бондаренко легко підняв її на руки і висадив Щербині на коня. Селяни поволі почали розходитися, говорячи між собою та сперечаючись, чи правильно вчинив отаман. Бондаренко ж не став прислухатися до тих розмов, а скочив на коня і поїхав далі – мав ще багато роботи.
У Грузькому колії тут же взялися облаштовувати свій табір, будувати укріплення. Не знати, скільки доведеться тут ще простояти, тож треба добре забезпечитися від раптового нападу. А ще необхідно запастися провіантом і фуражем для коней: літо мине швидко, а зима прийде довга і сніжна.
Розділивши майно, захоплене в панській економії та в будинку осавула Якименка, Бондаренко ще довго стояв і розмовляв із селянами. Його тут пам’ятали, любили, а ще дуже шанували матір – вдову Бондариху, котра так і померла на панщині кілька місяців тому. Бондаренко пояснював їм, заради чого повстали колії і яке нове життя вони хочуть побудувати на Україні. Люди раділи таким змінам, однак багато з них боялися помсти панів, боялися початку довгої і кривавої війни.
Із тими розмовами отамана застав вечір. Він повернувся до табору, перевірив шанці, яких накопали колії, дещо підказав – і лише після того сів їсти кашу разом з іншими братчиками. Однак і повечеряти йому спокійно не дали: знову придибав сотник Щербина.
– Отамане, тут таке…
– Ну?
– Відійдемо.
Коли лише опинилися наодинці, Щербина сказав:
– Я розмістив пані Христину, як ти і сказав, у будиночку пана Стася.
Бондаренко геть нічого не зрозумів.
– Яку Христину, якого Стася?
Щербина пояснив:
– Паню, котру судили… А Стась, місцевий орендатор, будиночок тут мав свій, мисливський. Хлопи його спалити хотіли, але мої хлопці не дали. Тож я туди й поселив пані Христину.
– Ну? – Бондаренко і далі не міг зрозуміти, чого хоче від нього цей сотник.
– Пані Христина сказала мені, що дуже б хотіла поговорити з тобою, пане отамане, що має щось важливе тобі сказати.
Бондаренко почухав потилицю.
– Добре, – відповів, сам іще не знаючи, що має із тим всім робити.
Бондаренко пішов до шляхтянки для того, щоби вислухати ті важливі речі, котрі вона йому повинна була сказати. Признатися чесно, отаман думав про неї. Оті груденята не давали йому спокою, а великі очі і білі кучері раз за разом виникали в уяві. Звісно, він скоро б забув про неї: круговерть клопотів закручувала так, що навіть поїсти часом не було нагоди, не те що амури крутити. Можливо, йому й не слід було йти до того мисливського будиночка, однак чоловіча цікавість переборола інші відчуття – й Іван таки пішов.
Всередині було прибрано, а на столі стояла приготована смачна вечеря. Христина була вже не така замурзана, і не у подертому платті: перед отаманом повстала справжня молода шляхтянка у всій своїй красі.
– І що ж таке важливе ви мали мені повідати, моя пані? – запитав Бондаренко, не можучи відвести очей.
– Хотіла подякувати за врятоване життя.
Далі пішли ще якісь слова, а тоді руки якось самі відшукали гнучкий стан, а
