Судний день - Ярослав Іванович Ярош

При цьому Левченко допив узвар, витер уста.

– Що ж, тоді веселися, брате, до ранку, а вже там побалакаємо.

Левченко хотів іти, однак Бондаренко вийшов з-за столу, підійшов до нього і взяв під руку.

– Розкажи, братику, що там чути? – Було видно, що отаман і справді хвилюється і переживає за все, що відбувається навколо.

– Ішов би ти до молодої… Нічка червнева така коротенька.

– Ще висплюся.

Відійшовши трохи, Левченко почав розповідати.

– Зближаються каральні війська гетьмана Браницького. А ще – Стемпковського.

– Багато їх?

– Ну, думаю справимося. Однак їх треба добряче зустріти, щоби не розсипалися по селах і не почали екзекуції: ляхи пеклом на нас дишать, тож будуть мститися.

Бондаренка ця новина зовсім не налякала: він був готовий до такого повороту подій.

– Ляхів я не боюся. Ми можемо справитися з ними і всипати їм доброго перцю. У нас уже достатньо сили, а люди будуть битися мужньо, бо вже встигли відчути вільне життя без панщини. За таке, брате, не один годен піти на смерть. Мене більше шпетить, чи москалі не втрутяться. Чи не стануть «православні брати» на бік ляхів?

Левченко спохмурнів.

– Думаю, Протасов із Стемпковським заодно. Московські війська підтягують сюди, немов хочуть закрити капкан. А що Залізняк?

– Сподівається на перемовини.

– Дарма… Буде довга і тяжка війна. Ховати зброю, припас і бути готовим піти в ліси малими ватагами. Земля повинна горіти в панів та їх московських прислужників, а там, дасть Бог, колись дочекаємося слушної миті і завдамо смертельного удару.

Бондаренко не погодився.

– Наразі нічого ще не відомо. Залізняк покладає дуже великі надії на переговори із москалями, сподівається переконати їх у тому, що ми можемо стати цариці у великій нагоді. Адже суне війна з турком…

Левченко розправив вус.

– Із москалями дарма говорити і укладати якісь договори…

– Може, і так. Та нам зараз найголовніше – зберегти наші села і містечка від руйнування…

– Ой, не знаю…

Вони іще трохи поговорили, порадилися, тоді розпрощалися і розійшлись…

Кіндрат Лусконіг стояв із закладеними за спину руками і посміхався. Був вимитий, поголений, вдягнений у білосніжну вишиванку. Поруч із ним стояло ще десяток гайдамаків, що чекали своєї смерті.

Навпроти них розмістилися інші колії, переважно із запорожців: їм було визначено здійснити вирок гайдамацького суду. Мушкети вже наладовані, дула ж дивилися на приречених і дихали на них холодним своїм подихом для того, щоби за хвилю кинути вогнем.

– Стріль!

Мушкети гавкнули – тіла стратеників здригнулися і за мить попадали на землю.

– За что их так?

Це питання задав донський полковник Гур’єв, що спостерігав разом із Залізняком за стратою гайдамаків.

– Вони порушили військовий закон. Ми ж самі піднялися проти сваволі конфедератів, тож тепер сваволі більше терпіти не будемо.

Вони удвох рушили в бік намету. Залізняк продовжував говорити, намагаючись пояснити полковникові причини і наслідки повстання…

– Ми ж не якісь розбійники, що почали різню заради наживи. Сам бачиш, пане, у нас тут всюди лад, порядок. А ляхи на нас брешуть, немов тут зібралося саме бидло.

Гур’єв був суворий, бородатий, одягнений у однострій донських козаків.

– Ну что ж, генерал Кречетников согласен вас принять.

– Ну, то вже спасибі. Хочу вас переконати, що наше військо зможе бути дуже корисним нашій матінці-цариці.

Донець зупинився, поглянув на Залізняка.

– Какая же она матушка? Вон земли поотбирала и у нас, и у вас, запорожцев. Вражья баба она, а не матушка…

Залізнякові не дуже сподобалася така відвертість.

– Баба, – повторив. – Ти ж, пане полковнику, не бачив, що у нас тут конфедерати виробляли!

– Да видел я!

Вони зайшли в шатро, сіли обідати. Залізняк уже, як міг, частував донського козака, розповідав, наскільки важливі можуть бути вони для цариці.

– Ми ж можемо тиснути з одного боку на ляхів, а з іншого – на татар і турків. У нас сила ого-го!…

Гур’єв потягнув добрий кубок горілки, почав закусувати питаючи.

– А что у вас там за история с «золотой грамотой»?

– Так хіба ж це у нас? Та нашим людям католики вже так у печінках сиділи, що вони молилися на царицю більше, ніж на самого Господа. І тепер одна надія наша на вас, брати: як не поможете з ляхами, як не припнете їх на доброму ланцюгу – біда нам буде. Тож десь і з’явилася чутка про ту «золоту грамоту», хоча її ніхто зроду й не бачив.

Пообідавши, Гур’єв почав збиратися.