Судний день - Ярослав Іванович Ярош

Це питання із Гонтою Залізняк обговорював уже не один раз, однак до всього цього якось ніколи не доходили руки.

– Знайдемо, покараємо, – пообіцяв Залізняк.

Гонта посміхнувся.

– Довго запрягаєте, панове. Ми вже самі знайшли.

Сказавши це, Гонта визирнув із намету і свиснув. За якусь хвилю четверо козаків із уманської сотні притягли до намету побитого чоловіка. Старшини підвелися.

– Цей упир зветься Кіндратом. Кіндрат Лусконіг, – уточнив Гонта. – Мої козаки взяли його ще теплого: пиячив після того, як порішив цілу жидівську родину: жінок, дітей, старих.

– А я й не пручався, – спокійно відповів Лусконіг. – Мені і так уже смертний вирок написаний, тож вирішив забрати з собою кількох жидів мохнатих, аби на тім світі веселіше було. Душно мені стало. Душно…

Гонта зблід від таких слів, тоді повернувся і врізав Лусконогові кулаком по пиці.

– Може, так веселіше?

Той плюнув кров’ю собі під ноги.

– Добре цідиш, пане сотнику. Тяжка в тебе рука. Був би курінним на Січі. А ти, брате Максиме, чого мовчиш?

Гонта поглянув на Залізняка, задаючи німе запитання. Той нахмурився.

– Ти порушив, Кіндрате, наш запорозький закон. Нам треба було стратити тебе ще там, у Холодному Яру, – дарма цього не зробили.

– Ні-і-і, братику, це Бог так дав. Саме він, Христос, вивів мене із монастирської тюрми і привів сюди, під Умань. Це він вбивав нечестивих жидів, христопродавців, а я лише був зброєю в його руці. Отак, панове. Тепер же можете робити зі мною, що хочете, але волю Божу я виконав: очистив цю святу землю від невіри.

Гонта стиснув кулаки і ледве стримався, аби знову йому не зацідити. Заговорив Залізняк:

– Зробимо так. Тебе, Кіндрате, стратять однозначно. За Юзька Шелеста згадувати не будемо: розстріляємо за непослух.

Лусконіг посміхнувся розбитим ротом – таке йому підходило.

– Виведіть! – наказав Залізняк, тоді додав: – Разом із ним підуть іще декілька гультяїв – війську треба показати, що тут є старшина, котрій треба коритися, а не гуляти кожен на свою руку.

Це було прийнятно для всіх присутніх, особливо сподобалося Гонті. Залізняк говорив далі:

– Також мусимо скликати загальну раду: нехай усі колії на великому колі виберуть собі старшину, як і заведено споконвіку у Війську Запорозькому. Тобі, пане Гонто, пропоную стати уманським полковником. Увесь цей край буде стояти під твоєю рукою, та, найперше, тобі треба буде створити найбоєздатніший полк на основі твоєї сотні. То як?

Гонта лише плечима знизав.

– Згода! Як назвався індиком, то лізь до борщу.

– Добре…

Раптом до намету наполовину просунувся вартовий і оголосив:

– До вас запорожці. Кажуть, що посланці від кошового.

– Проси. Послухаємо, що хоче від нас пан кошовий.

Лише вартовий зник за полотнищем намету, як тут же почулося запорозьке:

– Пугу-пугу!

З таким гуком, пригнувшись, увійшли в намет четверо запорожців у червоних жупанах. Вони дружно скинули свої кабардинки. – Чолом тобі, пане отамане, від товариства низового та батька нашого Калниша.

Усіх чотирьох Залізняк знав: належали до курінної старшини. Максим встав, привітався з ними сердечно, обнялися.

– Ну, сідайте, брати, до столу. Ви якраз вчасно: саме наказав джурам обід накривати.

– Зажди, брате Максиме, – його зупинив найстарший з посланців. – Не горілку пити ми сюди прибули, хоч і не зашкодить горлянку промочити. Вісті маємо від кошового, недобрі вісті.

Запорожці повсідалися на лави, старшини почали присуватися ближче. Тим часом прибіг молодий джура, поналивав прибулим у кухлі холодненького пива, так що ті випили із великим задоволенням. Залізняк переглянувся зі своїми, пригладив вуса, чекаючи, доки посланці почнуть говорити. Мовив знову найстарший:

– Мабуть, знаєте, панове отамани, що московське військо чорною хмарою накрило землі Правобережжя.

– Як же не знати? Он і посольство чекаємо: донський полковник Гур’єв має прибути до нас завтра, – відповів Залізняк.

Посланці переглянулися.

– Слава Богу, встигли. Попередити ми вас прибули: не вірте москалям, не вірте Кречетнікову та Гур’єву, бо погибель вони вам готують за наказом цариці. Ляхи підняли ґвалт, що це з її наказу гайдамаки взялися за ножі. Вража баба відхрестилася від «розбійників та бунтарів», як вона вас назвала, тож війська її будуть вас нищити так само, як і конфедератів.

Отамани загули. Як це так: цілий народ, який встав на захист своєї землі і свободи назвати розбійниками?!

– Заждіть, панове, а чи достовірні ці вісті, чи не сплутав чого наш кошовий? Воно все ж політика – справа тонка, тут з наскоку не можна. Споконвіку так було, що царі говорили одне, а робили зовсім інше, – голосно сказав Залізняк – і старшина знову притихла.

– Це правда, – приглушено говорив запорожець. – У Петербурзі наше посольство – депутати чули від довірених людей, а ще лист бачили до кошового, де цариця наказує ловити всіх гайдамаків, які схочуть знайти сховок у запорозьких землях. Навіть копію зробили.

Посланець поклав на стіл згорток паперу. Залізняк