Судний день - Ярослав Іванович Ярош

– Ти скажи там своїм, друже, що ми готові будь-який наказ цариці виконати і проти вас ніколи не станемо, бо ми є браття. У нас віра одна, отже, й одна доля. Навіть якщо накаже зброю скласти – складемо. Лише не перед ляхами, бо вони наступного дня не тільки нас поріжуть, але й дітей наших.

Гур’єв поплескав Залізняка по плечу.

– Хорошо, братуха, скажу. Думаю, скоро тебя позовет генерал к себе: теперь мы будем вас обедом кормить. Бери своих старшин и приходите, не бойтесь. Мы, донцы, вас в обиду никогда не дадим.

Гур’єв безкінечно обіцяв підтримку, постійно наголошуючи на тому, що православних цариця ніколи в біді не покине. Говорив, що війська цариці ввійшли, щоб приборкати конфедератів та утвердити на польському престолі короля Понятовського.

– А ми проти корони не вставали, – вкотре запевнив Залізняк. – Конфедерати – оце наші вороги!

Далі Залізняк став розповідати про гоніння православних на Правобережжі з боку польських панів, орендаторів і магнатів.

Так і сиділи до самого вечора: їли й пили мало, більше говорили. Обговоривши всі справи політичні, почали згадувати давні пригоди, Залізняк усе розпитував про Дон, про те, як живеться там зараз козацтву.

Порозходилися спати під ранок, наступного ж дня Гур’єв настояв на тому, аби гайдамацька старшина разом із ним їхали на зустріч із генералом.

– Вы нас, братушки, винами да медами поили, теперь же наших попробуйте!

Гур’єв вдавав із себе щирого козака та приятеля гайдамаків. Залізняк спробував відкласти цей візит, однак полковник дуже настоював. Що ж було робити? Гетьман дав свої розпорядження, а тоді почав збиратися в дорогу.

Виїхали вже під обід. З Залізняком був Гонта, та ще декілька старих побратимів. Виїхавши на шлях, Гонта мовив:

– Пане полковнику, тут мій хутір за кілька верстов. Може, заскочимо, заодно й поснідаємо.

Йому відповів Гур’єв.

– Некогда нам, братья, – генералы ждать не обучены.

Гонта посміхнувся.

– Та ми лише на часок, на півгодинки. Ти ж знаєш, яка доля козацька: може, раптом, голова з плечей злетіти, та не побачу більше молодої дружини й донечок малих.

Гур’єв насупився:

– Да ничего с твоей головой буйной не случится, коли досель не случилось.

Гонта ж не хотів здаватися.

– Раз так, то ви їдьте, а я вас дожену…

Донець насупився.

– Чего уж. Если жена молода, то больше тебя не отпустит воевать. Я-то уж знаю. Ладно, показывай дорогу, поедем.

У Росошках, в маєтку сотника, господиня накрила столи прямо на подвір’ї. Гості сіли, почали обідати. Сотник їх щедро частував. Тоді на хвилину покинув, пішов до хати.

Його Настя стояла біля столу, пригорнувши дітей. Він підійшов, погладив їх по голівках, поцілував.

– Тату, а ви поїдете з тими дядьками?

– Поїду, доню, мушу.

– А коли повернетеся?

– Не знаю. Та я завжди буду в своїх думках з вами, пам’ятайте це.

Тоді він поглянув на дружину.

– Дбай, Насте, добре про дітей.

Він поцілував її в губи.

– Оставайтеся з Богом.

Він міцно обійняв їх усіх гуртом, тоді обернувся й пішов: його чекали. На порозі зупинився: ще раз кинув погляд на хату, на рідних. І пішов.

Жінка не знала ще нічого, куди поїхав чоловік. Питати не звикла, бо не жіноче це діло. Проте останні слова чоловіка, той його погляд сколихнули душу. Діти пригорнулися до неї, шкодуючи, що їх тато не лишився з ними довше. Раптом передчуття погане кольнуло її в серце, вона відсторонила дітей, а сама, як вовчиця, вибігла з хати. Кавалькада вершників уже виїхала на горбок і скоро заховається за ним. Іван Гонта ще раз оглянувся на рідне село, на свою хату.

Полк донських козаків, разом з якими стояло декілька підрозділів піхоти, отаборився недалечко від табору коліїв. Солдати і козаки були насупленими, діловито походжали по таборі, кожен зайнятий своїми справами. По дорозі до будинку, в котрому жив Кречетніков, стояло багато постів, однак бачачи полковника Гур’єва, вони пропускали їх без затримок. Залізняк із Гонтою уважно розглядали все навколо, намагаючись зрозуміти, що їх тут може чекати, однак обличчя російських солдатів були понурі, по них важко було прочитати ворожість, дружбу чи інші почуття. Навіть цікавості не було видно – немов і не живі люди. «Усе це від постійної муштри», – подумав Залізняк і поглянув на Гонту. Пан полковник з вигляду був спокійний, однак очі його були сумними. Максим підморгнув, однак це слабко потішило товариша.

Генерал прийняв гайдамацьких старшин у своєму будинку. Дивився зверхньо, однак не принизливо. Він хотів переконатися в тому, що колії не збираються зараз вести жодних бойових дій.

– Ми не вороги державі російській, – уже вкотре запевнив Залізняк.

– Бунт – это наибольшее зло для державы, – спокійно мовив генерал.

– Так. Але це конфедерати затіяли бунт, а ми піднялися для того, аби захистити людей від їхнього свавілля. Тепер же ми готові служити вірно цариці-матінці і виконувати її накази. Ми хочемо мирно жити на своїй землі, працювати, дітей ростити, аби латиняни більше не знущалися над нами. Коли ж цариця накаже