Під Савур-могилою - Андрій Хімко
«Козак із прадіда» Дорошенко в універсалах брався визволяти з допомогою султана Україну до Перемишля й Самбора, Вісли й Німану, Севська, Путивля і Льгова, Дебрянська та Борисоглібська, заручившись врешті згодою митрополита Йосипа Тукальського-Нелюбовича. А «третій гетьман» по смерті сина Петра приходив до тями біля постелі хворої матері або на пасіці. Сірко і звідси бачив, що крик, зойк і волання Методія приведе до вального ворохобства уже не сіром тільки, а всієї Лівобічної Гетьманщини та Слобожанщини. Коли ж почув, що стольники Телепнєв і Болотников, прислані царем у Глухів, заборонили Брюхові воювати з Польщею і Литвою, що митрополит Йосип і єпископ Методій, в погоді із Дорошенком, закликали Брюха іти на Москву, пообіцявши навіть булаву і Правобіччя, що козаки Переяславського полку з полковником Войцею Сербином і січовим отаманом Савою підняли повстання полку і волості проти Брюха, вбили воєводу Григора Дашкова в Богушеві і зайняли Золотоношу, вигнавши звідти полк Щербатова, а Дорошенко розбив польське військо під Брацлавом і за зламання Гадяцької домови віддав орді Маховського,— і сумніву в Сірка не було, що повстання в Україні проти її адверсорів уже почалося.
Відвідавши Кіш, він дізнався, що цар збільшив гарнізон стрільців у Києві і прислав у Січ Косаґу з полком, якого січовики негайно відігнали аж під Миргород, а ханського посла, що вертався з Москви, піймали і вбили, посла Ладиженського зустріли і також після квестії скарали. Збіглі від Брюха козаки розповіли в Коші, що гетьман писав цареві: «Велика маса моєбічних сотень пішла в Запороги і там баламутить сіром, щоб відірвати все Лівобіччя і Слобожанщину від Вашого царського величества і віддати Україну Польщі, Кримові або Туреччині. Вони ж, збіглі, разом із сіромою домагаються кари через свій суд старшин, які помагали мені погнати поспольство і козаків вольних під Ваше та боярське ярмо неволі. І посполиті мої, і козаки та січовики нарікають найбільше на бояр, воєвод, полковників і на мене, гетьмана, як на Ваших прихлібців і холопів підніжних. Оте ж твердить і повшехні містечани-цеховики».
У розмові зі старшинами Рогом-Жданом, Остапом Чемерисом, Остапом Васютенком і іншими Сірко довідався про якісь крулеві й цареві таємні перетрактовки під Смоленим і домовився із Рогом-Жданом вдарити на Ханство і вернути ясир, взятий у Подолії. Смерть матері Домни затримала похід, знову кинувши Сірка до стуму, бо поховав найдорожче.
Від збіглих козаків Сірко довідався, що повстала навіть подарована Брюхові царем Шептаківська сотня в Новгороді-Сіверському, відмовилися служити йому прилуцький полковник Лазар Горленко, ніжинський — Артем Мартинович, чернігівський — Наум Лисенко, змовившись із Петром Дорошенком. Популярність Дорошенка, який геть відігнав ляхів, в той же час не пориваючи з ними, росла, як на дріжджах. Сіркове ставлення до нього було двояким: з одного боку, він тішився його успіхами у війні з ляхами, а з другого — не міг простити йому спаю з Ордою, хоч вона й була опосереднена султаном.
Подивляло Сірка й те, що король відпустив із Маріенбурга не лише Тукальського, а й Юрія Хмеля, який став архімандритом Гедеоном у Києві і тепер також підтримував дії Дорошенка, а цар, проклинаючи гетьмана Петра і паплюжачи його, звільнив полоненого під Ніжином гетьманового брата Григорія. Не розумів він також, чому це дяк Фролов і воєводи Львов та Дворецький, знаючи про ворохобства полковників проти Брюха, не сповістили його завчасу, зате повідомили через Косагу на Січі. Отак же плутно чомусь повівся і боярин Кикін у Полтаві, сповістивши полковника Григора Витязенка «о заколоті полковників» і промовчавши про те при зустрічі із Брюхом...
Тим часом минули сороковини по смерті матері, вернувся із розвідувальних промислів Гнат Турлюн зі своїми подорожниками, кобзарями та сліпцями, і Сіркові стало ясно, що хан із ордою на Лівобіччі. Те й зумовило врешті похід-залогу на Ханство, і в три доби водою й сушею запорозька армада вибралася в путь. Ріг-Ждан пішов на байдаках та стернах, а Сірко із охочекомонцями-вершниками. Сіркова путь по переправі лежала на Чорну Долину, Каланчак, Кочкар, Улу-Дениз — Гниле море. За наказом Сірка і той, і другий загони йшли спішно, але більше ночами. За тиждень флотилія і кіннота промишляли вже в Перекопі і в «зіниці Ханства» — Бахчисараї. Найбільше ясирників, а з ними й скарбів Ріг-Ждан вивільнив у Арбаутуці, а Сірко — в Кафі та в улусах Шірін-бея.
Цього разу загони часом воювали лише із капичеями-воротарями і тарчами, бо решта міщан, ташійців-стійбищан і пастухів на гірських яйлах-пасовищах, почувши про прихід Шайтана, як правовірні, падали на коліна в бік Кибли і зводили догори руки в молитві, в душі проклинаючи гяур-оглу — християнське кодло. Цим походом було звільнено понад десять тисяч ясирників і значну частину з них оконено. В зворотну путь ішли з нав'юченими кіньми, та й байдаки ледве не тонули від перевантаження. Рідкісно вдалою була ця виправа січовиків, бо не лише вони поверталися з кількома в'ючними кіньми кожний, і ясирники мали по кілька в'юків добра. Серед ясирників було багато московитів і донців, ще в путі, озброєні, вони були відпущені додому. Сірко не тішився неймовірним успіхом походу, як всі січовики, бо перед очима досі стояли корсти-домовини сина Петра і матері Домни. Він і в похід ходив із ними, і в Січі, закрившись у своєму бурдюгу, просиджував у жалобі та задумі.
Три дні писар Суховій і скарбник Лукаш Мартинович вели опис скарбів, приправлених січовиками, а четвертого навідали Сірка в бурдюгові Суховій із якимось молодиком.
— Привів тобі, пане отамане зацний, ось Яцька Гирю,— присів Суховій на пень без запросин.— Порадилися із кошовим, паном Остапом Васютенком, що, може, ти
