Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Ну, а що ж — вона ж не відбирала їх силоміць, не знімала одягу з мертвих. Вона давала їм натомість хліб і гроші. Рятувала їхні життя.

Містечко порожніло на її очах. Стояли спустошеними цілі кам’яниці. Особливо безлюдним і німим був простір навколо замкненої синагоги: до неї ніхто не смів навіть наблизитися. Раніше, щоб тут пройти, доводилося проштовхуватися крізь натовп.

Вона лаялася про себе і вголос, тицяла гострими ліктями навсібіч, протискаючись серед довгих чорних каптанів, захоплених вічними своїми розумуваннями, ніби нічого цікавішого й важливішого не було на світі — але чомусь, так дратуючись, майже ніколи не вибирала собі іншого шляху, не обходила синагогу навколо.

Тепер навколо будівлі було так пусто, ніби мешканці цього міста вимерли сотні років тому. Двоє німецьких офіцерів, зачерпуючи долонями воду з фонтана, поливали собі спечені на сонці потилиці.

Кілька разів Уляна приходила у двір Іди Кріґель на Підгаєцькій. Прокрадалася кущами, ховалась за стовбурами. Їй хотілося побачити Іду бодай іздалеку. Але їй навіть на думку не спадало прицільно відвідати її, наблизитися впритул, завести розмову.

Якось Ідина тітка, стара Естер, що стала понурою і тяжкою, відколи втратила чоловіка й сина, сидячи на своєму звичному ослінчику перед вхідними дверима, зблиснула витріщеними очима в непроглядну гущавину саду, де ховалась Уляна, і закричала, тицяючи поперед себе обома руками: — Злий дух, клятий демон! Йди-но сюди, я вижену з тебе діббука! Диви-но, як вона приліпилася до нас, як пропасниця! Кого ти впустила у своє тіло, нечестива?

Уляна хутко подряпалася нагору пагорбом, прагнучи чимшвидше віддалитися від моторошних криків. Чіплялася руками за траву, за корені дерев. Чорна земля набилася під нігті. Але навіть коли дісталась до наступної вулиці, стара Естер продовжувала стояти перед її очима: сива, розпатлана, із судомно роззявленим ротом. Довгими тижнями Уляна не могла позбутися спогаду про її голос. Як вона побачила її крізь усі ті гілки, крізь плетиво винограду? Як стара могла впізнати її, як вона могла знати?

Нічого вона не знала, заспокоювала себе твоя баба щоранку. Тітка Естер завжди була божевільна, а тепер остаточно втратила розум від горя. Їй постійно щось верзлося, вона розмовляла з воронами на гілках і з котами. Це лише збіг, що Уляна опинилась у їхньому саду під час однієї з галюцинацій.

Натомість відтоді вона сама почала бачити привидів. Чула кроки стежкою, відчиняла хвіртку — і витріщалася на порожнечу за нею. Повертаючись із ринку, кидалась у браму на знайомий голос — і заставала у дворі чужих людей, приблуд із навколишніх сіл, які прийшли на місце попередніх господарів.

Одного дня, сидячи біля вікна на занятті математики — так, твоя баба продовжувала ходити до школи і якраз закінчувала останній рік навчання в ліцеї, — вона раптом відчула на своїй щоці чийсь погляд. Учитель пояснював розв’язання задачі, але Уляна не могла зосередитись на його монотонному голосі: їй заважала чи то його недолуга німецька, якою він віднедавна був змушений користуватись на роботі, чи то лінива травнева днина.

Уляна повернула голову — і зустрілася поглядом із очима дівчини, з якою навчалась попередні роки, і в ліцеї, і в гімназії. Веснянкувата Рахиля — дрібна і з тілом спритним, мов у ласки, — жадібно вдивлялась у клас, у своїх колишніх приятелів, які нудились і не могли дочекатися кінця заняття, в написи на дошці, яких майже не могла розібрати. Навпроти вікна другого поверху, відчиненого навстіж, ріс розлогий горіх. На гілці цього горіха й стояла Рахиля, тримаючись обома руками за стовбур.

Учитель теж її помітив — почав іще більше збиватися, забувати слова. Врешті перейшов на польську. Це був один із небагатьох учителів, які так погано говорили німецькою.

Рахиля зазирала в Улянині очі — так жадібно, ніби хотіла ковтнути звідти світу, до якого раніше належала, а тепер із якого виявилася витісненою, викинутою за будь-які межі. Той втрачений світ не був щасливим, а все ж належати до нього — значило існувати. Те, що зовсім недавно було звичним для всіх і укладеним, сьогодні залишалося таким для всіх учнів у класі, крім неї.

Рахиля впіймала в Уляниному погляді жалість і сором, а потім дедалі більше роздратування. Вона гойднулася на гілці, не втримала рівновагу і впала горілиць із дерева. Тут же прийшла до тями, але дихати не могла. Бачила над собою розплюснуті об скло обличчя дітей. Уляна вистромила голову з відчиненого вікна, а потім відступила за спини однокласників, пригадавши чомусь усі ті випадки, коли їй здавалося, що бачить на вулиці Пінхаса.

Вона багато разів йшла назирці за кимось із Зіркою Давида на рукаві, милячи постать із Пінхасовою. Кожного разу це виявлявся хтось інший, хтось зовсім на хлопця не схожий.

Уляна не знала, навіщо намагається його наздогнати. Думаючи про це, вона пригадувала, що взагалі не бажає його ніколи бачити. І, напевно, вже й не побачить. Він мертвий, як і його батько Авель.

І від цих думок Уляні й самій хотілося негайно лягти на те місце, на якому вона цієї миті перебувала, — посеред вулиці, навпроти Синагоги, в церкві чи на базарі. Лягти і не вставати більше ніколи.

фотокартка: спалювання осіннього листя в саду

Пінхасові здавалося, що він роками не може прокинутись у цій старій могилі, що холодні випари каменю увійшли йому в кості. Прокинутись не вдавалося, хоч тіло звело від холоду і ним так трусило, аж підкидало на твердій долівці, боляче товкло об нерівний виступ стіни. Перини не допомагали зігрітися. Вони просякли вологою і тиснули на груди своєю вагою. Пінхас відчував запах пожежі і тривожно пручався, робив спроби вирватися з-під лантухів сну, але тут же повністю поринав у нав’язані запахом марева: в одному з них щось готувалось у казанах, паруючи і важко булькочучи; в іншому — маленька Фейґа гралась у димарі, поки в печі хтось за незнанням розвів вогонь; ще в третьому Пінхас покинув човна серед сухої осоки, що, вигораючи, тріщала так гучно, аж голова розколювалася від болю, і пробував бігти крізь глевке болото, бо десь там мала бути Уляна.

Його легені розривало від кашлю і браку кисню, від ядучого диму, але навіть це не виштовхувало на яв. Лише коли до закаламученого слуху долинув страшний кашель Кіршнера, Пінхас сів і сперся до стіни. Його очі були заплющені. Він намацав правою рукою тіло вчителя і потряс його за плече. Трясти довелося довго. Кіршнер не реагував. Вони