Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Уже наближаючись до будинку Кріґелів, Зена Фрасуляк зрозуміла, що прийшла надто пізно, що вона нічим і нікому не зможе допомогти. Їх вишикували під стіною і тримали під прицілом: стару розпатлану Естер, яка бурмотіла собі під ніс і спльовувала кров на землю, затято витріщившись у порожнечу перед собою порожнім поглядом, і заплакану Сару, яка тремтіла всім тілом і обіймала трьох своїх дітей — двох хлопчиків, дев’яти й семи років, Хаїма й Аарона, і чотирирічну Мальку. Діти боязко тислися до матері, не зводячи очей із поліцаїв. Ті пережартовувались між собою, ліниво походжаючи взад-вперед.
Зена ступила крок у браму з протилежного боку вулиці і зачаїлась. Іди поруч із родичами не було. А якби й була, подумала раптом Зена, чим би я могла допомогти їй? Для чого мене взагалі сюди принесло?
Вона гостро захотіла повернутися назад, додому. Захотіла вигребти з саду опале листя, підготувати до зими кущі порічок. Чомусь їй стало так страшно, що кінцівки обважніли й знерухоміли, легені перехопило болючим занімінням. Зена не могла дихнути.
Сходами повз будинок Кріґелів спускався есесівець. Він ішов неквапливо, ніби милуючись осінніми барвами навколишніх рослин. У лівій руці тримав складену вдвоє шкіряну нагайку і за кожним кроком постукував себе нею по литці. Наблизившись, есесівець гиркнув на поліцаїв. Один із них схопив за волосся Сару і потягнув на середину вулиці. Діти закричали і кинулись слідом за мамою. Малька трималася за поділ Сариної сукні і дерлася від крику, що наповнив вулицю, піднявся над дахами, змусив кажанів випурхнути зі сховищ на стрихах будинків. Роздратований німець націлився в Мальку. Сара впала перед ним на коліна, затуляючи собою дітей. Вона схопила есесівця за руку і намагалась її поцілувати, але це так зогидило й розлютило чоловіка, що його біле обличчя пішло червоними плямами, а рот перекривило гримасою. Спершу засвистіла в повітрі нагайка — але вона тут же обламалась об Сарине тіло. З носа Сари юшила кров. Хаїм упіймав есесівця за руку — але відлетів набік, опритомнів і знову повернувся до мами в обійми.
Далі Зена розповідала так. Вона бачила, як від стіни відступила Естер. Її сиве кучеряве волосся стояло навколо голови, як омела в цвітінні. Білки очей почорніли. Вона продовжувала щось бурмотіти собі під ніс — ритмічно, низьким голосом, який зароджувався не в грудях, а в животі. І есесівець, і поліцаї завмерли. Зена й далі не могла як слід вдихнути — від браку кисню їй темніло в очах, дзвеніло у вухах.
Стара божевільна Естер, розповідала Зена, підійшла до своєї доньки та онуків і подивилася кожному по черзі в очі. Спочатку — крихітній Мальці, що мала пухкі рожеві щічки і носик-ягідку. (Бубух — і дитяче тільце впало у мамині обійми.) Тоді — Ааронові, найслухнянішому зі слухняних. (Бах — і Аарон теж уже лежить на землі.) Потім — Хаїмові, який геть усе знав про перелітних пташок і про мінерали. (Бабах — ось і він притискає своєю вагою мамину ногу.) Своїй доньці Сарі, що відповіла старій пані Кріґель довірливим поглядом. (Сара згинається навпіл, прикриваючи власним тілом мертвих дітей.)
Наступної миті Зена міцно заплющила очі: їй здалося, стара Естер повернула голову і дивиться в її бік. Вібрація від пострілу пройшла крізь камінь будівлі, до якої Зена тулилась, і опалила її зсередини. Коли Зена розплющила очі, всі Кріґелі були мертві. Естер лежала горілиць. Її волосся просякло кров’ю.
Вона вбила їх своїм поглядом, одного по одному, — розповідала Зена Фрасуляк. — Не хотіла, щоб їх застрелив той есесівець або поліцаї. Вирішила сама забрати в них життя.
Насправді ж ти розумієш, що твоя прабаба підмінила власний спогад, підтасувала свідоцтво. Перетворила смерть п’ятьох людей на казку, бо так виявилося легше її витримати.
Есесівець застрілив Кріґелів із пістолета, одного по одному, притуляючи до їхніх скронь метал, який ще не встиг охолонути від попереднього пострілу. Застрілив Мальку, Хаїма, Аарона, Сару. А потім — стару Естер, яка справді не відводила погляду, бо вона вже була надто далеко від страху й розпачу.
Мартін Кнопф ще деякий час продовжував відчувати праведне обурення й огиду. Обцілована рука не давала йому спокою, поки він добряче не вимив її у фонтані біля Синагоги, там же стерши бризки крови й мозку зі свого взуття.
Іван Палагнюк — вайлуватий і круглолиций поліцай — почувався недобре. І не тільки тому, що мав удома доньку Мальчиного віку. Йому довелося спорожнити шлунок і зробити це так, щоб не привернути увагу Кнопфа. Але потім вони обговорили все, що трапилось, разом із Федором Кролицею, і Палагнюкові стало легше. Кролиця не тільки на вигляд здавався розумним, він таким справді був і добре знав, що і навіщо робить. Він міг геть усе пояснити. Бо справді: не слід було дітям плакати і кричати, не треба було тій жидівці падати на коліна, ніхто не просив їх цілувати Кнопфові руку. Могли тихо піти до вокзалу, як робили це інші. Могли спокійно дати себе завантажити у вагони. Могли тихо дістатися до Белжеця, як дісталось туди тисяча шістсот інших євреїв містечка. Могли б залишитися живими, як решта.
фотокартка: іграшковий візок із лялькою на тлі бляшаного паркана, з-за якого визирає пишна витка англійська троянда
Він не повинен був цього робити, тому що через нього нас усіх могли вбити, — деренчливим голосом говорила Нуся і стискала губи. Відвертала вбік поморщене обличчя, затято дивилася в стіну, ніби намагалася показати, що вона своє знає. Вона любила розповідати про те, як їхній батько рятував євреїв, але робила це тільки для того, щоб нагадати всім, яким поганим батьком він був і за які марні справи брався. — Якщо вже мама так йому остогидла, — цідила крізь зуби Нуся, — якщо вже ми з Христею сиділи йому в печінках, то міг бодай подумати про свою улюблену Уляну. Хоча він про неї й так увесь час думав. Так багато думав, що врешті загинув через неї і того її хлопця. А міг ще й нас усіх за собою на той світ забрати.
Нуся не розповідала про ті роки в присутності Уляни. Найбільшою забороною було згадувати при ній «хлопця». Нуся округлювала очі, роздувала щоки, хитала головою, показуючи нестерпність свого становища. Натякнеш на нього — і потім тисячу разів пошкодуєш, що народилася.
Мені в цій хаті слова не дають сказати, — бурмотіла вона. — Я тут ніхто. Ціле життя довелося терпіти то батькові вибрики, то потім Улянині. Сама ні в чому не винна — тремти потім цілими днями й ночами
