💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Читаємо онлайн Амадока - Софія Юріївна Андрухович
до голови ця думка, він сів на ліжку і просидів так до самого ранку. Хворів цілий тиждень шлунком, так тяжко не погоджувалося його палке бажання з нервовою системою.

Але щойно стало легше, він взявся облаштовувати стрих. Вітольд заспокоював себе так: я нічого поки що не роблю, я всього лише наведу лад.

Боже, як він її любив! — по-змовницьки шепотіла Христя. Виблякла шкіра її щік рожевіла. Очі збуджено блищали. Христя роззиралася навколо: чи не застане її, любительку романтичних історій, на гарячому котрась із сестер.

Всі в містечку про це знали: інтерн Вітольд Щіпаняк роками вже сохне за Ідою Кріґель, зовсім утратив голову.

Це було тим цікавіше, що ніхто до війни не сумнівався: Іда його не прийме. Вона була сувора й порядна: білий круглий комірець навколо шиї, акуратно підстрижені нігті, ввічлива усмішка. Під час перерв у лікарні вона сиділа над медичними статтями, ритмічно постукуючи себе кінчиком олівця по шиї під правим вухом, і робила помітки. Кожен пацієнт мріяв про заштрик її руками.

Іда повинна була вийти одного дня за котрогось із єврейських лікарів або адвокатів. Може, за інженера. Може, за будівельника мостів або фабриканта. Вона повинна була переїхати до більшого міста. Повинна була жити якимось кращим життям, ніж могли запропонувати ці пагорби. Вітольд Щіпаняк — непоганий, зрештою, хлопчина — не пасував їй, і це визнавали всі. Він був надто розгубленим, надто незграбним. Він паленів, устрягав у суперечки й ображався. Йому здавалося, кожен лікар намагається показати йому свою вищість, кожна медсестра прагне його взяти на кпини, кожен пацієнт пирхає за його спиною. Йому причувалося, що навколо вишіптують дошкульні прізвиська: Опецьок, Цюцька, Кльоцок. Запізнюючись щоранку до ординаторської, він чітко уявляв, як персонал використовує нагоду, щоб обговорити вчорашній випадок, у якому Щіпаняк знову щось встругнув і наївся сорому. Забув запнути штани. Переплутав фізрозчин із антисептиком. Випив медичного спирту замість води. Наступив на ногу професорові, а тоді, гарячково розмахуючи руками і благаючи пробачення, розбив йому окуляри.

Щіпаняк, зіпрілий і розчервонілий, заходив до ординаторської й обводив презирливим поглядом присутніх, які, зачаївшись, явно боролися з реготом, що рвався з грудей. Він добре знав: варто йому вийти з приміщення, і вони аж плакатимуть зі сміху, аж труситимуться від істерики. Вітольд дивився на кожного багатозначно: я добре знаю про все, можете не вдавати. І тільки Іда Кріґель поводилася так, ніби він, інтерн Щіпаняк, не був об’єктом насмішок і принижень. Ніби він був таким, як інші. Ніби вона не помічала цих перехресних іронічних поглядів і мін, цих піднятих брів і хитання головами. Вона поводилася з ним ввічливо і серйозно, дивилася прямо. Через свою ідеальну витриманість Іда була єдиною в світі, на кого Вітольдові не вдавалось образитися. Під час їхніх коротких бесід про погоду і стан пацієнтів, інтерн Щіпаняк і сам ладен був повірити, що він — людина, яку можна сприймати всерйоз.

Він без проблем зміг влаштуватися до єврейської лікарні, щоб її знову бачити. Щоразу, з зусиллям тягнучи на себе важкі різьблені двері входу, він полотнів від думки, що цього разу вона не прийшла. Що її впіймали. Що її забрали. Що її зґвалтували, а потім застрелили.

Насамперед він знаходив її в котрійсь із палат чи в ординаторській. Йому вистачало прочинити двері, встромити в щілину голову і знайти її силует очима. Темні хвилі волосся, охайно вкладені. Делікатні руки. На гострих колінах напнута надто тонка, як на цю пору року, спідниця. Як же вона змарніла. Як випинаються її ключиці. Яка ж вона завжди сумна — очі аж обпікають наскрізь, коли подивиться. Вітольд зітхав із полегшенням і протирав руками зволожені очі. Він залишав біля торбинки Іди картоплю і хліб. — Куди ти носиш їжу? — сварилася мама, човгаючи за ним у своїх дерев’яних капцях. — Вітусю, ти комусь віддаєш нашу їжу? Ти не забрав мою шерстяну хустку, я не можу її знайти? Вітусю, у мене ще залишалося одне мило, ти не бачив, куди поділося?

Він засмучувався, якщо знаходив мило або інший подарунок знову на своєму столі. Але найчастіше вона їх приймала. І тоді інтерн Щіпаняк аж затерпав цілим тілом від усього, чого не міг осягнути. Те, що коїлося, було завелике. Чавило людину. Не мало назви. Він не міг визначити, жах чи розпач поймають його зсередини і світ навколо.

Що буде, коли одного дня він її не побачить? Що буде, якщо він її втратить? Щіпаняк дивився на спорожнілі вулиці, на жінок із гнійними виразками на голові, із обстриженими клаптями волосся. У напрямку вокзалу гнали одних — напівголих, із запалими щоками, з простирадлами за плечима, в яких зав’язано останні пожитки. Тим часом до їхніх домівок тягнулись інші, такі самі — обдерті, беззубі, в лахмітті й вошах.

Якось інтерн Щіпаняк, який усіляко намагався уникати подібного, наразився на жахну сцену. Посеред вулиці двоє есесівців спустили на жінку пса. Вона каталася, скорчившись, по залитому кров’ю хіднику, і кричала так страшно, що Щіпаняк затулив вуха обома руками, але не міг перекрити звуку.

У квітні 1942-го зруйнували єврейські кам’яниці уздовж берега Стрипи, пояснюючи це антисанітарією, брудом та інфекціями, які там розвелись і загрожували перекинутися на інші квартали. Навпроти стояв будинок ляндкомісара з балконом на другому поверсі. Ляндкомісар мусив дбати про безпеку й здоров’я власної дружини й дітей, як і про решту містечка. Вивернуті, розпотрошені домівки, які ще зберігали сліди інтимних життів, беззахисно зяяли нутрощами.

Потім, у жовтні, інтерн Щіпаняк довідався, що всю Ідину родину стратили під час облави. Вона залишилася живою, бо чергувала в лікарні. Він не знав, як до неї наблизитися, боявся її навіть побачити, стати свідком її болю. Сам не знав, як це витримає. Спостерігав іздалеку — так, щоби не бачити обличчя, виразу очей. Кидав невротичні погляди на її схилену спину, безсилі плечі, на вибляклі пасма волосся. Втратив сон.

Він спалив на подвір’ї дрантя, знесене з горища, нікчемне лахміття, хоч стара Барбара Щіпаняк зойкала й хапалася за голову. Бо ж хто його знав, чи ті поїдені міллю мережива, побиті грибком паперові квіти і шухляди креденсів із мишачими кублами не могли ще колись знадобитися. Він вимів пилюку й павутину, повимивав усі закутки й підлогу, а тоді привів на горище старого напівглухого сусіда-теслю.

Всі дні, що тесля працював на горищі (тихше, тихше, трохи тихше стукайте, я вас прошу! — благав Вітольд), Барбара Щіпаняк сиділа темна як ніч у своєму кутку під жовтим абажуром, накривши чоло холодним компресом. Вітольд волів її не чіпати. Кілька разів на день підходив до матері

Відгуки про книгу Амадока - Софія Юріївна Андрухович (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: