Амадока - Софія Юріївна Андрухович

кам’яницю. Мюллер погрожував їм судом і навіть у запалі налякав розстрілом. Але оберманн Крахт зумів вибудувати докладну і змістовну словесну конструкцію, яка зрештою вивела розмову на спокійніший лад. Крахт сказав, що будинок був надто загиджений голубами, їхніми нечистотами й розкладеними трупами. І що учитель-єврей, ім’я якого фігурувало у списку тих, кого конче слід першочергово розстріляти, разом зі своїм учнем ховалися десь у надрах цього недоглянутого, типово для таких людей захаращеного будинку. Їхня присутність відчувалася кожним із учасників рейду. Тільки пошуки цього потаємного сховку могли б зайняти кілька діб цінного й дефіцитного в умовах війни й окупації часу. Крахт ствердив, що вони не могли не виконати поставленого їм завдання, хоча й погодився, що вчинили з колегами серйозний проступок, який порушує священний порядок і дисципліну. А отже, цілком реалістично виснував Крахт, вони з розумінням і навіть вдячністю приймуть покарання, яке їм належиться.

Мюллер відпустив жандармів, залишивши ситуацію тимчасово підвішеною в повітрі. Зрештою, думав він, я не маю іншого виходу у світлі постійного браку людей.

З кімнати відкривався вид на замкові руїни, а якщо опустити погляд і повернути голову праворуч — на заспокійливу течію річки, зіпсовану жалюгідними єврейськими халупами на протилежному березі, частину з яких так і не було відновлено після Першої війни. Черепиця на дахах, ніби імітуючи течію, здіймалася хвилями. Тут і там чорніли прогнилі дерев’яні латки.

Тихо постукавши, до кімнати увійшов голова Юденрату. Він зняв капелюха, але Мюллер про себе зазначив, що на обличчі цього надокучливого старого не було звичної усмішки. Зараз почне говорити про цього свого застреленого племінника, труп якого згорів разом із домом, здогадався штурмбаннфюрер. Треба скерувати його до ляндкомісара. А самому час уже повертатися до Тернополя.

фотокартка: три яйця, цибулина, окраєць хліба, кілька картоплин

Раз на кілька ночей Василь Фрасуляк носив їжу для старої і малої Фейґ. Щоб перетнути місто, він одягав уніформу, ховаючи в кишені білу опаску, — аби не світилась у темряві. Вибирав найбезлюдніші вулички, а де міг — непрохідну стежку, брід через Стрипу, рів, городи, задвірки, брами і задні двори. Крадучись у глухій темній тиші такими закинутими місцями, Василь помічав, що насправді в них стає дедалі більше життя. Життя міста переповзало під землю, у схованки й катакомби, у напівзавалені пивниці і середньовічні ходи, які вже багато століть населяли хіба що щури.

Василь намагався ступати нечутно, пересуватися під самою стіною. Зауваживши щось бодай віддалено підозріле, він завмирав і оцінював ситуацію. Часом надовго вливався у стіну чи стовбур дерева, припадав до землі, не зважаючи на болото чи гострі гілки, що впивалися в ребра. Іноді повертався назад, щоб вибрати інший шлях. Жодного разу він не повторював свого попереднього маршруту.

Одного разу його занесло аж на Чортківську: звідти він зробив чималий гак, проминув перший вигин річки і бачив уже будинки на Мулярській на протилежному березі. Але помітив у світлі місяця чиюсь тінь, що ковзала між деревами і так само, як він, скрадалася, липнучи до парканів і стін. Швидше за все, говорив собі потім Василь, то був якийсь бідолаха, який ще більше за нього боявся бути викритим. Але тієї миті паніка так здушила йому горло, що він мусив впасти долілиць у високу траву, що вже по-осінньому вижухла, перечекати з чверть години — і повернутися додому.

Іншого разу він ішов через Юридику і вирішив, що найбезпечніше буде рухатися просто повз замок — бо хто там міг бути серед глупої ночі. Але в центрі замкового подвір’я відбувалося справжнє свято: палахкотіло вогнище, реготалась п’яна місцева жінка, закидаючи голову на тонкій шиї до неба, запилюженого зорями. Припавши до холодного каменя однієї з бастей, Василь дивився, як відблиски вогню танцюють на засмаглій шкірі у вирізі білої блузки, і на червоному обличчі одного з її супутників, який підливав вина, і на лисині іншого, який розтирав долоні об холоші штанів, не зводячи з неї погляду. Вона розмовляла поганою німецькою, але всім цього вистачало.

То були надмірно складні виправи — навіть не беручи до уваги те, що твоя прабаба Зена за кожну здіймала страшенну бучу: вона то ридала, що Василь згине і дівчата залишаться сиротами, то примовляла, що він їх усіх забере з собою до ями, то починала палко бажати йому не повернутися з наступної вилазки, то кляла його за те, що відбирає мізерну їжу у власних дітей і несе її тим, кому так чи інак недовго ще залишилося.

Василь теж думав, що Фейґам залишилося недовго. Він благав стару навіть назовні з дому не виходити, а найкраще — перебратися до когось із родичів чи знайомих, хто міг би їм допомогти і за ними приглянути. Але стара Фейґа не знала, до кого можна проситися. Вона дивувалася, що будинки сусідів здаються порожніми і спустошеними. Вже довгими тижнями вона не бачила майже нікого на вулиці: навіть старий Кантор, який ніколи не покидав своєї місцини на осонні, кудись зник.

Коли повернеться мій син? — незмінно запитувала вона Фрасуляка, поки той викладав на столі три яйця, цибулю, хліб, кілька картоплин.

Він не повернеться, його вбили, — вкотре терпляче відповідав Василь.

Стара Фейґа ніяк не реагувала на відповідь, поводячись так, ніби ці слова не звучали. В її плутаних монологах поєднувалось божевілля і твереза поміркованість: — Скоро прийдуть мій син із дружиною, матір’ю маленької дівчинки, скоро повернеться мій онук — і тоді вони скажуть мені, що робити. Авель з Пінхасом облаштують підземний сховок, про який тобі, Василю, краще не знати, бо ти українець і можеш нехотячи нас здати. Але сама я не буду йти до міста і шукати родичів, які, може, ще живі, а може, вже давно мертві — ти ж сам мені сказав не виходити з дому.

Мала Фейґа міцно спала тут же, на кухні, на тапчані. Стара Фейґа, кості якої з кожним днем боліли все дужче, влаштувала їхнє з дівчинкою життя так, щоб їм доводилося якомога рідше покидати це приміщення.

Василь кидав несміливий погляд на скуйовджене біляве волосся, розкидане на подушці, — і смертельний сором окочував його з голови до п’ят. Солодкий сон маленької дівчинки — якби ж він міг тривати вічно, думав Фрасуляк, якби вона могла залишатися там, у безпечному світі, разом із мамою і татом, разом із братом і всіма, хто залишався живим і незагроженим бодай там, у її сонній свідомості.

Стара Фейґа впіймала погляд Василя і сказала: — Часом вона забувається на довгі години і бавиться, як звичайна дитина, сміється і ластиться. А потім раптом зиркне таким поглядом, що я