Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак

учинків. Раптом, утупившись в одну точку, він мовив:

— П'єр… Я й не подумав про нього!.. Де він?..

— Сьогодні він обідає з товаришами. Ти ж знаєш, я його більше не тримаю на припоні. Та зрештою він і не питає мого дозволу.

Жалюгідний вигляд сина дратував її. Робер товк своєї:

— А що сказати П'єрові?

— Робере, адже ти старший, ти не повинен перед ним звітувати.

Робер покрутив головою. Вона не знає П'єра і не уявляє, на що він здатний.

Робер вийшов, а Леоні так і не згадала, що треба скинути капелюшка. Чорні виноградинки тремтіли над головою. Лічильна машина в ній раптом зупинилася й перестала відбивати цифри; будинки вже не поставали в її уяві своїми фасадами, що волали про ремонт; вона вже не думала про непоновлений страховий поліс чи про вексель, що його конче треба знайти в стосах рахунків.

Але це був короткий спалах. За якусь хвилину вона переборола свою розчуленість і скорилася інстинктові, що завжди поривав її «взяти гору».

«Треба його швидше одружити, — думала Леоні.— Досить у сім'ї й Гастона. А щодо наречених, то на місце втраченої одної знайдуться десять. Та ще з добрим посагом і без дармоїдів на додачу. До речі, які в нас є вигідні партії? Їх не рясно. Та цього разу треба шукати не з-поміж отих бундючних, що високо несуться. Чому б не попитати десь на селі? Хоча б і в Ландах? Саме там певне майбутнє,— на сосняки ціна зростає… Солідний шмат краще будь-якого блиску… Все перекраяно, треба шити наново».

XIIІ

Того дня П'єр не обідав з друзями, як він сказав матері; крім Дені Револю, він не мав жодного друга, з яким міг би обідати в ресторані. Насправді П'єр пообідав сам-один у портовій харчевеньці, замовивши собі черепашки по-матроськи, вугра, салати й сиру рокфор, випив чарку коньяку і завершив свій обід пляшкою білого вина.

Він уже сп'янів, але тим приємним, легким сп'янінням, що схиляло до бурмотіння віршів; у голові метеором пролітали сліпучі думки, з'являлися тисячі стежин, дивні зіставлення фактів, літературні міркування. П'єр нічого не нотував; він був занадто багатий, щоб підбирати діаманти, які випадали з кишень. Ще досить залишається, думав він.

Проте йому важко було розрахуватися, встати, пройти, не хитаючись, до гардеробу, добратися до дверей і вийти на вулицю, де, немов та жінка, що під вікном корчми вичікує чоловіка-п'яницю, чигає на нього гнітюча самотність.

В юрбі, що її висипав на набережну злидарський квартал Сен-Мішель, П'єр ішов, пригнічений своїм багатством, яким він не мав із ким поділитися. Якби тут був Дені, отой совоокий Дені! Дарма що він ніколи нічого не дарував навзамін за те, що діставав у дарунок. Окрім Дені, нема нікогісінько. Правда, є ще Роза, але вона незабаром стане йому сестрою, тобто особою недоступною…

У післягрозовому імлистому небі із щебетом літають ластівки. Спустіла ріка несе до океану каламутні води. До пристані туляться чорні барки. Зелені тіняві переліски вінчають вершини горбів… Краса світу — ось у чому втіха….

П'єр простував бульваром Фоссе і, звівши замислений погляд, не помічав поодиноких чоловіків, що, скинувши піджаки, в підтяжках порозсідалися на стільцях під своїми дверима. Мов оті ластівки, що мелькали над головою, снувалися рядки напередодні писаних на берегах зошита з природознавства вірші. Він довго намагався їх пригадати, аж нарешті окремі рядки скупчилися в пам'яті, ніби наловлені дикі голуби, що б'ються в клітку. Він не помітив, що спинився на тротуарі, що на нього насмішкувато дивиться дівчина, і співучим голосом бурмотів тужіння Кібели:

Струмки, що жебонять так жваво звідусіль, Потоки, що з гори збігають на каміння, І над форелями проносять баговиння, І миють коси німф у білій піні хвиль,— Не їх волію я: лице твоє в їх колі, В соку ожин уста замурзані оці, Та ще сльозу твою, що котиться поволі, І, мов на глині, слід лишає на щоці.

Поглинутий своєю поемою, що звучала в душі, як неясне гудіння вулика, П'єр дійшов до сусідньої з його будинком Соборної площі, де височів бронзовий монумент на славу полеглих у війні 1870 року. Біля будки трамвайників на лаві сиділа жінка, схожа на Розу. Наблизившись, П'єр упізнав її, хоча не був упевнений, що це справді вона. Він вигукнув її ім'я, і вона здригнулася.

— Голова запаморочилась, — мовила Роза. — Мабуть, од грози. Вигляд у мене, певно, жахливий… Я оце — од вас. Мені вже покращало, шкода тільки, що останній трамвай пропустила. Ні, ні, не турбуй Робера. Зрештою його немає вдома — пішов до товаришів готувати лекції. Якби ти міг знайти мені візника…

П'єр пригадав, що по вулиці Труа-Коніль є візницький двір. Коли він подався туди, Роза підійшла до фонтанчика з питною водою і, намочивши хусточку, витерла очі, лице, й помила руки.

Із відкритої коляски зійшов П'єр.

— Ну, звичайно, я проведу тебе. Невже ти думаєш, що я відпущу тебе саму, надто в такому стані? Та й мені буде приємно проїхатися вночі.

Роза мляво заперечила — їй бракувало сили сперечатися. П'єр сів поруч, і старенька коляска заторохтіла по бруківці. Роза почала жваву розмову, щоб завести в оману хлопця. Вона казала, що вдома не турбуватимуться, бо вона вже двічі спізнювалася на останній трамвай. Впадаючи в фальш, П'єр наспівував «О ночі світоче, моя чарівна зоре».

— Знаєш, я трошки випив… Зайвого не пив, — поспіхом додав він, — зовсім