Марія Стюарт - Стефан Цвейг

навіть “extremity of odious accusations”, «крайності огидних звинувачень», отже, подати докази перелюбу з Босвеллом, листи зі скриньки. Врочисту обіцянку, дану Марії Стюарт, що не вчинять нічого “against her honour”, цілком знехтувано. Але лорди ще й досі почуваються не дуже затишно. Вони й далі знай вагаються діставати листи й обмежуються загальними підозрами. Оскільки Єлизавета не може прямо звеліти їм показати листи, бо тоді її упередженість стала б занадто очевидною, вона вигадує ще більше лицемірство. Єлизавета вдає, ніби вона сама переконана в невинності Марії Стюарт і знає тільки один спосіб урятувати її честь, наполягаючи з сест­ринським нетерпінням на повному з’ясуванні й поданні доказового матеріалу для всіх «обмов». Вона хоче бачити на столі судового розгляду листи й любовні сонети до Босвелла. Марію Стюарт слід остаточно знищити.

Лорди під цим тиском зрештою подаються. Останньої хвилини ще зіграли невеличку комедію опору, коли Морей не сам поклав листи на стіл, а тільки показав їх, а потім дозволив одному секретареві «силоміць» вихопити їх у нього. А тепер — тріумф для Єлизавети — вони вже лежать на столі, тепер їх зачитають, один раз, а наступного дня перед уже численнішою комісією — вдруге. Лорди, щоправда, давно вже присягнули, що листи справжні, сказавши “eik”, але цього ще не досить, і знову не досить. Немов здогадуючись про всі закиди через сторіччя рятівників честі Марії Стюарт, які оголосять листи фальшивими, Єлизавета наказує ретельно порівняти на очах усієї комісії почерк тих листів із почерком листів, які вона сама отримувала від Марії Стюарт. Через це дослідження представники Марії Стюарт покидають судовий розгляд (ще один важливий аргумент на користь справжності листів) і заявляють — з повним правом, — що Єлизавета не дотримала свого слова, що нічого не вчинять “against the honour” Марії Стюарт.

Але чого ще варте право в цьому найбільш протиправному процесі, на який не може прийти головна обвинувачена, тим часом як її вороги, скажімо, Леннокс, можуть вільно висловлювати звинувачення? Тільки-но представники Марії Стюарт пішли, як зібрані комісари одностайно ухвалили «по­передню постанову», що Єлизавета не може прийняти Марію Стюарт до того, як її виправдають від усіх звинувачень. Єлизавета досягла мети. Нарешті сфабрикували привід, конче потрібний їй, щоб відтрутити від себе ту прокляту, тепер буде неважко знайти якісь викрутні, щоб і далі тримати її “in honorauble custody”, «під почесною охороною», — гарний евфемізм для «ув’язнення». Архієпископ Паркер, один із вірних прихильників Єлизавети, тріумфально вигукує: «Тепер наша добра королева тримає вовка за вуха!»

Цією «попередньою постановою» голову Марії Стюарт у процесі публічної дискредитації нахилили, оголивши потилицю. Тепер уже може впасти, мов сокира, вирок. Її можуть оголосити вбивцею і передати в Шотландію, а там Джон Нокс не знає милосердя, Але цієї миті Єлизавета піднімає руку і вбивчий удар не опускається донизу. Завжди, коли йдеться про останню рішучість чи то в доброму, чи то в лихому, ця загадкова жінка не знаходить у собі справжньої сміливості. Це великодушний порив людяності, що так часто наростає в ній теплою хвилею, чи сором із приводу зламаного королівського слова зберігати честь Марії Стюарт? Чи дипломатичний розрахунок або, як здебільшого в цієї незбагненної натури, мішанина суперечливих почуттів, — хай там як, Єли­завета знову відсахнулася від нагоди остаточно знищити су­перницю. Замість наказати швидко ухвалити суворий вирок, Єлизавета відкладає остаточну постанову, щоб провести переговори з Марією Стюарт. Єлизавета, по суті, хотіла б тільки спокою від упертої і непоступливої жінки, яку годі залякати; Єлизавета хоче, щоб вона стала тихою й непомітною, і тому наполегливо радить їй заявити протест проти документів, а потай Марію Стюарт запевняють, що, коли вона добровільно зречеться, її виправдають і вона зможе вільно жити в Англії, маючи пенсію. Водночас її залякують — пряник і батіг — звісткою про публічний вирок, і Ноулз, довірена особа англійського двору, повідомляє, що залякав її погрозами, як тільки міг. Єлизавета знову працює своїми обома улюбленими методами водночас: залякуванням і приманюванням.

Але Марія Стюарт не дає залякати себе і вже не ловиться на приманки. А втім, мабуть, справді відчула жар небезпеки, бо зосередилася, а згодом разом із новою сміливістю зміцніла і її позиція. Вона відмовляється перевіряти документи. Марія Стюарт запізно побачила пастку, до якої потрапила, і знову повертається на свою давню позицію, що вона не може стояти перед своїми підданими, як перед рівнею. Саме її королівське слово, що всі ті звинувачення та документи фальшиві, повинно мати більшу вагу, ніж усі докази і твердження. Марія Стюарт гостро відкидає запропоновану оборудку: купити своїм зреченням виправдний вирок від суду, який вона не визнає. І рішуче кидає посередникам слова, які справдила своїм життям і смертю: «Жодного слова більше про можливість зректися корони! Перше ніж я погоджуся з цим, я радше ладна вмерти, й останніми словами в моєму житті мають бути слова королеви Шотландії».

Залякати не вдалося, половинчастій сміливості Єлизавети Марія Стюарт протиставила свою рішучу сміливість. Єлизавета знову завагалася і, попри несхитність Марії Стюарт, не наважується відкрито засудити її. Єлизавета (ми бачитимемо це знову і знову) щоразу відсахується від останніх наслідків своєї волі. Вирок оголошують не такий нищівний, як вона планувала, але підступний, як і весь судовий процес. 10 січня врочисто оголосили кривий і кульгавий вирок, проти Морея і його прихильників не висунуто нічого, що суперечило б честі та обов’язку. Цим вироком бунт лордів був однозначно схвалений. Незмірно двозначно звучить публічне спростування наклепів на Марію Стюарт: лорди не змогли висунути проти королеви достатніх звинувачень, щоб навіяти королеві Англії погану думку про її сестру. Коли не вчитуватись глибоко, ці слова можна вважати за порятунок честі й думати, що або доказів не подано, або ж їх не вдалося пояснити. Але отруєний гачок міститься в словах “been sufficiently”. Під ними можна розуміти, що подавали різні вкрай підозрілі й обвинувальні докази, але не такі «абсолютно» достатні, щоб переконати таку добру королеву, як Єлизавету. А більшого Сесіл для свої мети й не потребує: тепер підозра й далі ширяє над Марією Стюарт і знайдено достатню підставу, щоб і далі тримати в ув’язненні безборонну жінку. Поки що Єлизавета перемогла.

Але ця перемога Піррова. Бо, поки Єлизавета тримає Марію Стюарт у в’язниці, в Англії живуть дві королеви, і, поки живуть вони обидві, країна не