Марія Стюарт - Стефан Цвейг
1569—1584 роки
Годі знайти ще безнадійнішу тему для зображення, ніж пустоту, годі знайти щось важче для унаочнення, ніж монотонність. Ув’язнення Марії Стюарт якраз і становить таку відсутність подій, таку неприязну, беззоряну ніч. Вирок остаточно зламав величний і гарячий ритм її життя. Рік за роком минають потім, наче хвиля за хвилею в морі, то бурхливо, то знову недбало й тихо, проте вже ніколи не збурюються найдальші глибини, усамітненій не дістається ані щастя, ані муки. Без подій і тому вдвічі незадовільно згасає її колись така палка доля, мертвою, повільною ходою йде і минає двадцять восьмий, двадцять дев’ятий, тридцятий рік життя цієї пожадливої до життя молодої жінки. Потім починається нове десятиріччя, не менш пусте і байдуже: тридцять перший, тридцять другий, тридцять третій, тридцять четвертий, тридцять п’ятий, тридцять шостий, тридцять сьомий, тридцять восьмий, тридцять дев’ятий рік життя, — втомлює навіть ці цифри писати одна поряд з одною. Але їх слід називати, цифра за цифрою, щоб дати змогу здогадатися про тривалість, про тривалість виснажливої і втомливої душевної агонії, бо кожен той рік має сотні днів, а кожен день — забагато годин, і жодна з них не є справді натхненною і радісною. Потім настає сороковий рік, і цю зміну переживає вже не молода жінка, а змарніла і хвора; повільно підкрадаються сорок перший, сорок другий і сорок третій роки життя, потім нарешті не люди, а смерть проймається милосердям і виводить утомлену душу з в’язниці. Чимало змінилося за ці роки, але завжди тільки щось дрібне й незначуще. Інколи Марія Стюарт здорова, інколи хвора, інколи приходять надії і в сто разів більше розчарувань, іноді до неї ставляться трохи суворіше, іноді трохи люб’язніше, іноді вона пише Єлизаветі гнівні листи, іноді знову ніжні, але, по суті, все лишається дратливо і незмінно однаковим, ті самі зачовгані чотки безбарвних годин, що, пусті, прослизають між пальцями. Ззовні змінюється в’язниця, королева тримає Марію Стюарт то в замку Болтон, то в замках Четсворт, Шеффілд, Татбері, Вінґфілд і Фотерінґей, проте тільки назви різні, каміння та стіни, власне, ці всі замки однакові, бо всі обмежують свободу. Зі злобною наполегливістю кружляють навколо цього вузенького кола по широких мінливих шляхах зорі, сонце і місяць, настає день, ніч, місяць і рік; держави гинуть і постають знову, королі приходять і відходять, жінки зріють, народжують і в’януть, за берегами і горами ненастанно змінюється світ. Тільки це одне життя безкінечно перебуває в затінку; відрізане від коріння і стовбура, не дає воно цвіту, і тим паче плодів. Повільно, отруєна трутизною безсилої туги, в’яне юність Марії Стюарт, минає її життя.
Хоч як парадоксально, найжорстокішим у цьому безкінечному ув’язненні було те, що ззовні воно аж ніяк не скидалося на жорстоке. Адже проти брутального насильства гордий дух ще може боронитися, приниження розпалює озлоблення, душа завжди зростає, чинячи несамовитий опір. Тільки порожнеча вбиває душу і висотує з неї всю силу, виснажує її; завжди лише гамівна кімната, в стіни якої годі вдарити кулаками, ще нестерпніша, ніж найміцніший каземат. Жоден батіг, жодна фраза не пече так глибоко високе серце, як зґвалтування свободи з догідливими уклонами й відданими запевненнями в королівському статусі, бо немає страшнішого глуму, ніж глум офіційної люб’язності. Саме оця облудна увага, призначена не живій людині, а її статусу, найтяжче допікала Марії Стюарт, завжди лише шаноблива варта навколо, приховане чатування, почесна охорона “honourable custody”, що з капелюхами в руках і по-рабському опущеними очима мало не наступає їй на п’яти. Адже всі ці роки ні на хвилину не забували, що Марія Стюарт королева, їй забезпечували всі і всі нікчемні зручності, надавали всі дрібні свободи, не давали тільки єдиної, найсвятішої і найважливішої речі в житті: свободи. Єлизавета, перелякано дбаючи про свій престиж гуманної володарки, досить розумна, щоб не ставитися до своєї суперниці мстиво. Ох, вона дбає про свою добру сестру! Коли Марія Стюарт хвора, з Лондона одразу надходять занепокоєні запитання, Єлизавета пропонує їй власного лікаря, висловлює виразне бажання, щоб їжу Марії Стюарт готувала її власна челядь. Ні, ніхто не повинен поширювати ниці чутки, ніби вона намагається отрутою звести зі світу незручну суперницю, ніхто не повинен мати змогу
