Марія Стюарт - Стефан Цвейг

тільки-но сторони посадили за круглий стіл, щоб вони звинувачували одна одну, обидві засвідчили невелике бажання покликатися на акти і факти, й обидві достеменно знають чому. Адже — унікальна курйозність цього процесу — обвинувачі й обвинувачена є, по суті, співучасниками одного злочину, обидві сторони во­ліють краще промовчати про делікатні подробиці вбивства Дарнлі, в якому обидві були “art and part”. Якби Мортон, Мейт­ленд і Морей відкрили скриньку з листами і заявили, що Марія Стюарт — співучасниця вбивства або принаймні знала про його підготовку, тоді шановні лорди мали б цілковиту слушність. Але так само й Марія Стюарт мала б слушність, якби звинуватила лордів, що вони теж наперед знали про злочин і принаймні своїм мовчанням схвалювали його. Якби лорди поклали ті прикрі листи на стіл, то й Марія Стюарт, що завдяки Босвеллу знала, хто підписував bond про вбивство, а можливо, навіть мала в руках той документ, могла б здерти маску з обличчя тим запізнілим королівським патріотам. Тож немає нічого природнішого, як обопільне небажання гостро виступати одне проти одного, немає нічого зрозумілішого, як їхній спільний інтерес вирішувати прикру справу à l’amiable, по-дружньому, і дати бідолашному Генрі Дарнлі спокій у могилі. “Requiescat in pace!”[25] — побожна молитва обох сторін.

Тож відбувається щось дивне і для Єлизавети вкрай несподіване: під час відкриття процесу Морей звинувачує тільки Босвелла, бо знає, що небезпечний чоловік перебуває за тисячі миль і не назве своїх поплічників, проте з дивовижною скромністю уникає бодай якимсь чином звинуватити сестру. Здається, ніби цілком забуто, що рік тому на відкритому засіданні парламенту Марію Стюарт оголосили винною в співучасті в убивстві. Аж ніяк не так поривно, як сподівався Сесіл, мчать ці дивні лицарі до бар’єру, не кидають обвинувальні листи на стіл і — друга і не остання дивна риса цієї багатої на вигадки комедії — навіть англійські комісари з обачності мовчать і не запитують багато. Лорд Нортумберленд стоїть, як католик, мабуть, ближче до Марії Стюарт, ніж до Єлизавети, своєї королеви, лорд Норфолк із приватних причин, які розкриються тільки поступово, теж працює на користь тихого компромісу; невдовзі вже проведено головні лінії порозуміння: Марії Стюарт слід повернути титул і свободу, а Морей натомість збереже те, що тільки й має значення для нього: фактичне панування. Там, де Єлизавета прагнула грому і блискавки, які мали морально розчавити її су­перницю, шарудить лагідний вітерець. Люди приязно розмовляють за зачиненими дверима замість гучно виголошувати акти і факти, атмосфера стає дедалі тепліша й дружніша. За кілька днів — дивовижний процес! — обвинувачі й обвинувачена, комісари і суддя вже злагоджено працюють разом, щоб підготувати конференції, яку Єлизавета задумала як головну політичну справу державної ваги, спрямовану проти Марії Стюарт, почесний похорон першого класу.

Визначеним посередником, що мав забезпечувати обмін аргументів між обома партіями, є шотландський державний секретар Мейтленд Лесінґтон. Адже в темній справі про вбивство Дарнлі він відігравав щонайтемнішу роль, а як природжений дипломат, річ зрозуміла, ще й подвійну роль. Коли в Крейґмілларі лорди прийшли до Марії Стюарт і запропонували їй через розлучення або якимсь іншим способом по­збутися Дарнлі, Мейтленд був речником і дав темну обіцянку, що Морей «дивитиметься крізь пальці». З другого боку, він посприяв шлюбові з Босвеллом, «випадково» був свідком під час викрадення Марії Стюарт і тільки за двадцять чотири години до кінця знову перекинувся до лордів. Під час одного гострого обміну кулями між королевою і лордами йому всміхнулася туманна перспектива опинитися посередині в секторі обстрілу, тому він притьмом ужив усіх дозволених і недозволених засобів, щоб виробити компроміс.

Спершу Мейтленд залякав Марію Стюарт, що лорди в разі її непоступливості сповнені рішучості безцеремонно використати все, що служитиме їхньому захисту, навіть коли це зганьбить її. Щоб показати Марії Стюарт, яку дискредитаційну зброю вже мають лорди, він звелів своїй дружині Мері Флемінґ потай переписати головні докази звинувачення, любовні листи та сонети зі скриньки й передав їй копії.

Ця таємна передача Марії Стюарт ще не відомих їй обвинувальних матеріалів становить, зрозуміла річ, шаховий хід Мейтленда проти своїх товаришів, а крім того, грубе порушення будь-якого нормального порядку судочинства. Але ці дії були швидко врівноважені не менш неналежною поведінкою лордів, що й собі певною мірою під столом, за яким провадили судовий розгляд, передали листи зі скриньки Норфолку та іншим англійським комісарам. То був тяжкий удар по Марії Стюарт, бо отак судді, які щойно хотіли бути посередниками, заздалегідь стали упереджені проти неї. Надто Норфолк цілком приголомшений гидким духом, що піднімається з тієї відкритої скриньки Пандори. Він одразу повідомляє — цього він теж не мав робити, але в цьому дивному процесі має слушність усе, тільки не право — в Лондон, що «нестримне і брудне кохання Босвелла і королеви, її огида до вбитого чоловіка і змова проти його життя розкрилися тепер так, що кожен добрий і зичливий чоловік мав би побачити їх і злякано відсахнутися».

Погана звістка для Марії Стюарт, дуже бажана для Єлизавети. Адже тепер, коли вона знає, який згубний для честі Марії Стюарт обвинувальний матеріал можна покласти на стіл, вона вже не сидітиме тихо й не спочиватиме, аж поки він стане відомий. Що ревніше Марія Стюарт тепер наполягає на тихому компромісі, то жорсткіше наполягає Єлизавета на публічному осуді. Внаслідок ворожості Норфолка, внаслідок його щирого обурення, відколи він побачив листи з сумнозвісної скриньки, здається, ніби гра для Марії Стюарт програна.

Але і на гральному столі, і в політиці ніколи не слід вважати партію за програну, якщо в руці ще є бодай одна карта. Саме цієї миті Мейтленд утнув приголомшливий трюк. Він відвідує Норфолка і провадить із ним довгу, довірчу розмову. І дивіться, — люди дивуються, і спершу ніхто не вірить тій звістці, — за ніч сталося диво, Савл став Павлом, обурений, розгніваний, гостро налаштований проти Марії Стюарт суддя Норфолк раптом стає її найревнішим помічником і прихильником. Замість провадити згідно з намірами своєї королеви публічний судовий розгляд, він тепер більше дбає про інтереси шотландської королеви і раптом сповіщає Марії Стюарт, щоб вона не зрікалася шотландської корони і претензії на англійський трон; він випростує їй шию, зміцнює руку. Водночас наполегливо відраджує Морея показувати ті листи,