Марія Стюарт - Стефан Цвейг

Але й Марія Стюарт має тонкий слух. Невдовзі вона помічає, що дружні співчутливі промови та свідчення поваги з боку тих посланців надто вже вітряні та водяві і що вони обидва тільки тому так завзято й приязно розмовляють із нею, щоб щось приховати. Тільки мало-помалу, немов гіркі ліки, крапля за краплею і щедро підсолодивши компліментами, Марії Стюарт повідомили, що Єлизавета не хоче приймати її, поки вона не буде вільна від усіх звинувачень. До цих пустих викрутнів тим часом уже успішно додумалися в Лондоні, щоб одягти в мантію моралі голий холодний намір тримати Марію Стюарт осторонь та в ув’язненні. Але Марія Стюарт або справді не бачить пастки, або вдає, ніби не розуміє підступності цієї затримки. Вона з палким натхненням повідомляє, що готова виправдовуватись, «але, зрозуміла річ, тільки перед єдиною людиною, яку вважаю за рівню собі: перед англійською королевою». Що раніше, то краще, ні, Ма­рія Стюарт хоче приїхати негайно і «з довірою кинутися в її обійми». Вона наполегливо благає, щоб її «з усім поспіхом і без дальших зволікань пустили в Лондон, щоб вона подала свої скарги і викрила обмови, які наважились розпустити, прагнучи заплямувати її честь». Адже Марія Стюарт із раді­стю визнає Єлизавету за суддю, щоправда, тільки її одну.

Більшого Єлизавета й чути не хоче. Почувши принципову згоду на виправдання, вона вже має в руці перший гачок, щоб мало-помалу втягнути в судовий процес жінку, яка приїхала в її країну як гість. Річ зрозуміла, це має відбутися не одним рухом, що упадатиме у вічі, а вкрай обережно, щоб уже занепокоєна не стривожила зарано світ; перед вирішальною операцією, яка остаточно позбавить честі Марію Стюарт, її спершу треба хлороформувати обіцянками, щоб вона тихо й без опору лягла під ніж. Тож Єлизавета пише листа, тон якого був би зворушливий, якби не знати, що рада мі­ністрів тим часом давно вже ухвалила постанову про арешт. Відмову прийняти Марію Стюарт особисто закутано у вату. «Мадам, — пише лукава жінка, — я дізналася від лорда Герріса про ваше бажання захиститися в моїй присутності від усіх закидів, які тяжіють над вами. Ох, Мадам, на землі немає жодної людини, яка дужче, ніж я сама, хотіла б почути Ваші виправдання. Ніхто не дослухався б із більшою охотою до кожної відповіді, яка має відновити Вашу честь. Проте я не можу використовувати свій авторитет для Вашої справи. Щоб Вам щиро сказати правду, то, повірте мені, я радше готова захищати Вашу справу, ніж розкривати свої очі на кожну річ, у якій Вас звинувачують Ваші піддані». Але після цієї спритної відмови йде ще витонченіша приманка. Єлизавета врочисто обіцяє — ці рядки слід підкреслити — «своїм монаршим словом, що ані Ваші піддані, ані будь-яка порада, яку я отримаю від своїх радників, не спонукає мене вимагати чогось від Вас, що могло б зашкодити Вам або зачепити Вашу честь». Але лист стає наполегливішим, ще красномовнішим. «Чи не видається Вам дивним, що я не дозволяю Вам побачити мене? Я прошу Вас, поставте себе на моє місце. Коли Ви будете вільні від підозри, я прийму Вас з усією честю, доти я не можу. Але потім, присягаюся Господом, я жодної людини не прийму з іще більшою охотою і з-поміж усіх земних радостей ця радість буде для мене першою».

Це теплі, втішні, лагідні слова, від яких м’якне душа. Але вони прикривають жорсткі, суворі речі. Бо посланець, що везе цього листа, має ще й доручення остаточно й однозначно пояснити Марії Стюарт, що аж ніяк не йдеться про пер­спективу особистого виправдання перед Єлизаветою, бо треба провести за всіма правилами слідство подій у Шотландії, щоправда, тим часом ще врочисто приховане під почесною назвою конференції.

Від слів «процес», «слідство», «арбітраж» гордість Марії Стюарт зіпнулась угору, мов до неї торкнулися розпеченим залізом. «Я не маю ніякого іншого судді, крім Бога, — плаче вона гнівними сльозами, — ніхто не може братися судити ме­не. Я знаю, хто я, і знаю права свого стану. Це правда, що я з власної волі і з повною довірою, яку маю до королеви, своєї сестри, запропонувала, щоб вона стала суддею в моїй справі. Але як таке може статись, якщо вона не дозволяє мені прийти до неї?» Марія Стюарт грізно повідомляє (якими слушними виявились ті слова!), що Єлизавета не матиме ніякого виграшу, затримавши її в своїй країні. А потім береться за перо: «На жаль, Мадам, — схвильовано відповідає Марія Стюарт, — де Ви коли-небудь чули, щоб можна було дорікати монархові, якщо він особисто вислухав скарги жінки, яка скаржиться на несправедливі звинувачення, спрямовані проти неї... Лишіть, Мадам, думку, ніби я приїхала сюди рятувати своє життя. Ані світ, ані вся Шотландія не зреклися мене, я приїхала сюди, щоб відновити свою честь і знайти підтримку, покарати моїх брехливих обвинувачів, а не на те, щоб відповідати їм як рівні. З-поміж усіх володарів я обрала Вас як найближчу родичку і “perfaicte Amye”, «чудову подругу», щоб мати змогу звинуватити їх перед Вами, бо я думала, Ви вважатимете за честь бути покликаною відновити честь королеви». Марія Стюарт не на те втекла з в’язниці, щоб бути тут затриманою “quasi en un autre”, «мало не в іншій». Зрештою вона несамовито вимагає того, чого всі люди завжди марно вимагатимуть від Єлизавети, а саме: однозначності поведінки, або допомоги, або свободи. Перед Єлизаветою вона “de bonne voglia”, «з доброї волі», хотіла б виправдатись, але не у формі процесу перед своїми підданими, хіба як тих приведуть зі зв’язаними руками. Цілком усвідомлюючи, що Господь наділив її своєю ласкою, Марія Стюарт відмовляється, щоб її ставили на один щабель із її підданими: вона радше готова вмерти.

З погляду права ця позиція Марії Стюарт невразлива. Королева Англії не має ніякої вищості над королевою Шотландії, вона не мала призначати слідство щодо вбивства, ско­єного в чужій країні, вона не повинна була втручатися в конфлікт іноземної володарки зі своїми підданими. В глибині душі Єлизавета достеменно знає про це і тому подвоює влесливі зусилля, щоб виманити Марію Стюарт із її міцної та неприступної позиції й завезти на слизький ґрунт судового процесу. Ні, не як суддя, а як подруга