Марія Стюарт - Стефан Цвейг

людей, які жили в тодішній Англії, поліція знає кожну подробицю, а кожного іноземця, що пристає до англійського берега, вивчають і спостерігають, у заїзди, у в’яз­ниці, на кораблі позасилали інформаторів, шпигуни ходять по п’ятах за кожним підозрілим, а там, де ці засоби нижчого порядку відмовляють, одразу запроваджують крутіші: тортури. Невдовзі вже розкривається перевага колективного насильства. З плином літ сповнених жертовності друзів Марії Стюарт одного за одним запроторювали до темних підземель Тауеру, а там із допомогою диби виривали в них зізнання та імена решти учасників, змову за змовою нещадно трощили лещатами тортур. Навіть коли Марії Стюарт уряди-годи щастило передавати через посланців свої листи й пропозиції за кордон, скільки ж завжди минало тижнів, поки такий лист дійде до Рима чи Мадрида, скільки тижнів, аж поки там у державних канцеляріях надумають відповісти їй, і знову скіль­ки тижнів, поки та відповідь дійде до неї! І яка млява тоді допомога, яка нестерпно байдужа для гарячого, нетерплячого серця, що вже чекає армій і армад для свого визволення! Ув’язнена, самотня людина, що день і ніч переймається своєю долею, завжди схильна думати, ніби й інші люди у вільному та діяльному світі переймаються тільки нею. Сподівання марні через те, що Марія Стюарт завжди подавала своє визволення як найнеобхіднішу дію Контрреформації, як першу і найважливішу акцію порятунку католицької церкви: інші рахують, скнаряться й не доходять згоди між собою. Армаду не спорядили, іспанський король Філіп II, головний помічник Марії Стюарт, багато молиться, але мало на що наважується. Він не думає про оголошення непевної війни за ув’язнену, вряди-годи він або папа посилають трохи грошей, щоб купити кілька авантюрників, які мають інсценувати бунти й замахи. Але які то завжди жалюгідні змови, як кепсько виткані і як швидко їх зраджують пильним шпигунам Волсінґема! Від часу до часу лише кілька скалічених, катованих тіл на місці страти Тауер-Хілл знову нагадують народові, що десь у якомусь зам­ку ще живе ув’язнена жінка, яка вперто висуває претензію, ніби саме вона — законна королева Англії, і що за її право знову і знову важать своїм життям дурні та герої.

Кожен сучасник Марії Стюарт давно вже розумів, що все те невтомне змовляння та конспірування має зрештою довести її до згуби, що вічно відважна починає наперед програну гру, коли сама з в’язниці оголошує війну наймогутнішій королеві на землі. Ще 1572 року, після змови Рідольфі, Карл IX, шваґер Марії Стюарт, роздратовано кинув: «Бідолашна дурепа не заспокоїться доти, аж доки втратить голову. Вони справді стратять її. Але я бачу, що це її власна провина та дурість, і не знаю, чим тут можна допомогти». Це суворі слова чоловіка, що сам у Варфоломіївську ніч тільки з безпечного вікна наважувався стріляти по безборонних утікачах і мало що знав про справді героїчний дух. Безперечно, з позиції розуму, який звик вираховувати, Марія Стюарт діяла по-дурному, не обравши затишний, але боягузливий шлях капітуляції, а наважуючись на безперспективні спроби. Мо­же, й справді вчасне зречення прав на корону дало б їй змогу позбутися ув’язнення, і, напевне, всі ті роки вона сама тримала в руках засув дверей своєї тюрми. Їй треба було лише принизитися, лише врочисто і добровільно зректися всіх своїх претензій і на шотландський, і на англійський трон, і Англія з полегкістю повернула б їй свободу. Єлизавета не раз намагалася — не з великодушності, а зі страху, бо обвинувальна присутність тієї небезпечної ув’язненої гнітила, мов кошмар, її сумління — збудувати Марії Стюарт золоті мости, знову і знову провадять переговори і пропонують їй жалюгідні мирові угоди. Але Марія Стюарт краще буде коронованим в’язнем, ніж королевою без корони, і Ноулз зазирнув їй у душу, коли ще першого дня її ув’язнення сказав, що вона має досить духу, щоб чекати, поки в неї лишається бодай дрібка надії. Адже своїм високим розумом Марія Стюарт зрозуміла, яка мала й жалюгідна свобода чекає її як володарку, що зреклася влади, в якомусь нікчемному закутку і що тільки приниження може надати їй нової величі в історії. У тисячу разів сильніше, ніж в’язницею, вона почувається скутою власним словом, що ніколи не зречеться, і навіть її останні слова будуть словами королеви Шотландії.

Важко провести межу, яка відокремлює дурість від відчайдушної сміливості, бо героїчне завжди подібне до безглуздого. Санчо Панса об’єктивно завжди розумніший за Дон-Кіхота, Терсіт, коли йдеться про раціональність, розважливіший за Ахілла, але слова Гамлета, що треба боротися навіть за соломинку, коли йдеться про честь, завжди правлять за золотий критерій героїчної натури. Звичайно, опір Марії Стюарт був майже безперспективним супроти такої величезної переваги ворога, а проте було б неслушно називати його безглуздим тільки тому, що він був марним. Адже всі ті роки, і навіть сильніше з року в рік, ця начебто безвладна самотня жінка саме своєю впертістю втілювала страхітливу силу, і саме тому, що вона ворушилась у своїх кайданах, інколи здригалася вся Англія і тремтіло серце Єлизавети. На історичні події завжди дивляться під хибним кутом зору, якщо судять про них із затишної позиції потомків, які водночас бачать ще й результати; згодом надто легко називати переможеного дурним, бо він наважився на небезпечну боротьбу. Насправді майже двадцять років вирішення конфлікту між цими двома жінками завжди перебувало на лезі ножа. Деякі змови, організовані, щоб довести Марію Стюарт до корони, могли б, якби бодай трохи пощастило і було більше спритності, справді становити небезпеку для життя Єлизавети, двічі або тричі удар лише на волосинку не доходив до неї. Спершу вдарив Нортумберленд із дворянами-католиками, повстала вся північ, і Єлизавета тільки на превелику силу стала господинею становища. Потім почалася, і то значно небезпечніша, інтрига Норфолка. Найкращі аристократи Англії, серед них навіть найближчі друзі Єлизавети, скажімо, Лестер, підтримали його план одружитися з шотландською королевою, що вже писала йому, — чого б вона не зробила задля свого тріумфу? — найніжніші листи. Через посередництво флорентійця Рідольфі іспанські та французькі вій­ська вже були готові до висадки, і якби той Норфолк — він уже довів це раніше своїм боягузливим спростуванням — не виявився легкодухом, а випадок, вітер, погода, море і зрада не діяли проти цього наміру, сторінка перегорнулася б, ролі помінялися б і Марія Стюарт жила б у Вестмінстері, а Єлизавета сиділа б у Тауері або лежала б у могилі. Але навіть кров Норфолка і доля Нортумберленда та всіх інших, що в ті роки поклали через Марію Стюарт свої голови на колоду, не відлякали останнього залицяльника. Знову з’являється претендент на її руку, Дон Хуан Австрійський, нешлюбний син Карла V,