Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл

55

ПРО НЕДОЛАДНІ ЗОБРАЖЕННЯ КИТІВ

Трохи далі я найретельніше, як лишень можна зробити без полотна, змалюю вам справжній вигляд кита, як він являється очам китобоїв, коли вже його величезна туша пришвартована до борту судна, так що по ній навіть ногами можна ступати. А тому спершу було б варто присвятити трохи уваги отим химерним фантастичним портретам його, що й донині зухвало піддають випробуванню довірливість жителів суходолу. І час уже розвіяти цю оману, показати світові, що всі такі зображення не правдиві.

Можливо, первісні джерела всіх цих мистецьких неправд слід шукати ще в найстародавніших індійських, єгипетських та грецьких скульптурах. Бо ще з тих часів великої вигадливості й малої сумлінності, коли на мармурових плитах храмів, на п’єдесталах статуй, на щитах, медальйонах, чашах, монетах дельфіна зображують укритим лускатою кольчугою, як Саладіна, із шоломом на голові, як у святого Георгія; ще відтоді щось із такої вільної фантазії домінує не тільки в найпопулярніших образах кита, а й у багатьох його наукових зображеннях.

Очевидно, найдавніші з наявних нині зображень, які претендують на роль портретів кита, можна знайти в знаменитій печерній пагоді острова Елефанти в Індії. Браміни твердять, що в майже незліченних скульптурних образах того прадавнього храму відбиті всі ремесла й професії, всі мислимі види людської діяльності — відбиті ще за багато сторіч до того, як вони справді з’явились на світі. Тож і не дивно, що наша благородна професія — китоловство — теж певним чином пророчо показана там. Того індійського кита, про якого йдеться, можна знайти на окремій частині стіни, де зображено втілення Вішну в подобі Левіафана, зване вченими Матсья-Аватар. Та хоч цей рельєф зображує напівкита-напівлюднну і від кита там є тільки хвіст, але й ця його невелика частина відтворена зовсім хибно. Вона більше схожа на конічно загострений хвіст анаконди, ніж на широкі лопаті величного хвостового плавця справдешніх китів.

А підіть до старої Національної галереї та подивіться, як змалював цю рибу великий художник християнського світу. Він досяг не більшого успіху, ніж допотопні індуси. Я маю на увазі картину Гвідо Рені, де зображено Персея, що рятує Андромеду від морського страховища, чи то кита. З чого лишень той Гвідо змалював таке недоладне створіння? Та й Хогарт, відтворюючи ту саму сцену в своєму «Сходженні Персея», ні на крихту не перевершив його. Величезна туша тієї Хогартової потвори зміїться на поверхні моря, не поринаючи в воду ні на дюйм. На спині в неї щось схоже на паланкін — такий, як носять слони в Індії,— а роззявлена іклата паща, в яку ринуть морські буруни, нагадує Браму зрадників у Тауері, що веде до замку водним шляхом із Темзи. Далі, є ще кити в ілюстрованому «Вступі до природничої історії» старого шотландця Сіболда і Йонин кит, як його зображують гравюри в старовинних Бібліях та молитовниках. Що можна сказати про них? Ну, а отой палітурницький кит, що обвивається, наче виноградна лоза, навколо штока поставленого стійма якоря, — його ми можемо бачити витисненого золотом на палітурках і спинках багатьох книжок, старих і нових? Це створіння, дуже мальовниче, але чисто казкове, запозичене, я гадаю, з подібних зображень на античних вазах. Хоча його звичайно іменують дельфіном, але я називаю цю палітурницьку рибу спробою зображення кита, бо саме такий був намір первісного автора цього малюнка. Вперше його вжив один давній італійський видавець ще в XV сторіччі, в добу Відродження наук,[84] а в ті часи, та навіть ще й порівняно недавно, дельфінів вважали різновидами левіафанів.

На віньєтках та інших прикрасах декотрих старовинних книжок ви можете інколи натрапити на вкрай химерні малюнки китів; там із їхнього невичерпного мозку б’ють усілякі види фонтанів, гейзерів, холодних та гарячих джерел, як-от у Саратозі чи Баден-Бадені. На титульній сторінці першого видання «Поступу науки»[85] ви знайдете кількох цікавих китів.

Та облишмо вже ці аматорські спроби, погляньмо на ті малюнки левіафанів, які вважаються тверезими, справді науковими відтвореннями кита, виконаними нібито зі знаннями справи. В давній Гаррісовій збірці творів про подорожі є кілька гравюр із зображеннями китів, узятих з однієї голландської книжки 1671 року, що називалася «Китоловна подорож до Шпіцбергену на судні «Йона-в-череві-китовому» шкіпера Петера Петерсона з Фрісландії». На одній з тих гравюр кити, немов великі плоти з колод, плавають у воді між айсбергами, а білі ведмеді бігають у них по спинах. На іншій гравюрі жахливий ляпсус: кита намальовано з вертикальним хвостовим плавцем.

Є ще солідний том ін-кварто, написаний таким собі капітаном Коунітом, командиром корабля британського військового флоту, під назвою «Подорож за мис Горн у Південні моря задля розширення промислу кашалотів». У цій книжці є малюнок, який має бути «зображенням фізетера, чи то спермацетового кита, змальованим у масштабі з кита, вбитого біля узбережжя Мексіки в серпні 1793 року й піднятого на палубу». Я певен, що капітан зробив той малюнок на посміх своїм матросам. Досить назвати одну деталь: око в того кита, коли виміряти його за доданим до малюнка масштабом, з п’ятифутове еркерне вікно завбільшки, якщо це був дорослий кашалот. Ох, бравий мій капітане, чом ви не намалювали ще й Йону, що визирає з того вікна!

Та навіть найсумлінніші компіляції з природничої історії, призначені для юнацтва, не вільні від таких самих жахливих похибок. Візьміть хоч би оту популярну книжку Голдсміта «Жива природа». В скороченому лондонському виданні 1807 року є малюнки, що нібито відтворюють «кита» і «нарвала». Я не хотів би здатися грубіяном, але мушу сказати, що той бридезний кит більше схожий на льоху з відрізаними ногами; що ж до нарвала, то досить і одного погляду, щоб людина сторопіла з подиву: невже в нашому дев’ятнадцятому сторіччі ще можливо підсовувати розумним школярам як щось справжнє отакого гіпогрифа?

Знов же, 1825 року граф Бернар Жермен де Ласепед, видатний природознавець, опублікував книжку про наукову систематику китоподібних, де є кілька зображень різних видів левіафанів. Усі вони не тільки неправильні, але про малюнок Mysticetus'а, або ж гренландського (чи то справжнього) кита — сам Скорсбі, людина з величезним досвідом у полюванні на цей вид, сказав, що він не має нічого спільного з натурою.

Та увінчати всю цю низку хиб припало високовченому Фредерікові Кюв’є, братові знаменитого барона. В 1836 році він опублікував «Природничу історію китів», у