Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

Але варто зазначити, що тисяцьким був... так, так, всюдисущий князь Василій Шуйський, який дуже швидко, очоливши заколот, стане новим руським царем.

А тоді, провівши молоде подружжя до входу в царські покої Великого кремлівського палацу, він кланятиметься цариці «истово», запевняючи молодих, що їхнє вінчання було «зело радісним» і запам’яталося всім московитам, ставши великою державною подією.

Ще й побажав, як і водиться, молодим ночі, повної любові...

Вже в ті часи Московський Кремль славився своїм Великим палацом.

А втім, велико-пишним він стане не одразу... Може, тому, що його заклав — напроти Грановитої палати на найвищому горбі Кремля — не хто інший, як Іван Данилович Калита, який вів майже чернечий спосіб життя. Тож і палац його був невеликих розмірів і відзначався простотою. Власне, це були невеликі дерев’яні хороми, що слугували для князів літніми покоями (взимку вони жили в будинках, що добре опалювалися). Але вже за Дмитрія Донського та сина його Василія Дмитровича великокнязівський палац значно розширили, і в ньому з’явилася пишнота, така не характерна для Калити. Дах теремів позолотили, а в дворі поставили годинник. (Як відзначалося в літописі за 1404 рік, «на всякий час ударяет молотом в колокол, размеряя и рассчитывая часы нощные и дневные; не без человек ударяще, но человековидно, самозвонно и самодвижно, страннолепно некакого сотворено есть человеческой хитростью, призмечтано и преухрищено».

Але великокнязівський палац все ще був, як і боярські хороми тих часів, з кількох маленьких особняків, що з’єднувалися між собою переходами. У другому ярусі знаходилися «постельные палаты», а сам князь із сімейством мешкав у верхніх надбудовах — теремах; у нижньому ярусі жили княжі слуги, і все мало далебі сільський вигляд.

Але вже князь Іван III, заходившись перетворювати Москву на таку столицю, яка б відповідала величі і славі Руської держави, запросив досвідчених зодчих з Італії, і чужоземні майстри (своїх тоді на Русі не знайшлося) зруйнували ту кремлівську старовину і замінили її новими величними будівлями. Заодно Іван III зайнявся й усім Кремлем. Його було захищено подвійним, а місцями й потрійним рядом стін з бійницями й баштами та мостами, що піднімалися, решітками у воротах. З’явилися золотоглаві собори і разом з ними препишний палац. Звідтоді Кремль і став гордістю Росії. Як прийнято казати, «достойным воплощением ее силы и величества». Сам же княжий палац став зразком для всіх майбутніх палацових споруд. Правда, за минулі століття Великий палац кілька разів перебудовувався, прикрашався й розширювався — відповідно до зростаючої сили та міці Руської держави. Не раз із Кремлем й усім містом палац горів, але, як Фенікс з попелу, знову і знову здіймався, відбудовувався — ще кращим як був.

Перший поверх Великого кремлівського палацу (поверхи тоді звали ярусами) займала прислуга і нижчі бояри на государевій службі, а верхній — цар зі своїм сімейством.

На другому ярусі Великого кремлівського палацу і були, крім усього іншого, постельні покої російських государів, до входу в які боярин Василій Шуйський, догідливий та услужливий — листом слався перед царем Дмитрієм, — і привів молоде подружжя...

— Дозвольте вам, ваша величносте, — до царя, — і ваша величносте, — до цариці, — побажати доброї ночі і, коли не буде ніяких повелінь, розкланятись.

Повелінь не було, і боярин Василій Шуйський, розкланюючись, як наче він був нижчим служкою при царському дворі, а не одним із найзнатніших бояр, — позадкував — і кланявся, коли задкував, — та й зник — як його й не було. І тієї ж миті, нарешті позбувшись опіки, цар Дмитрій, полегшено зітхнувши, що їх зоставили удвох, підхопив на руки покірну Марину. Цариця аж зажмурилася від задоволення і міцно-міцно обхопила його за шию руками. І цар поніс її на другий ярус, легко долаючи круті східці та відчуваючи у своїх руках молоде пружне тіло, тепле й покірне, вдихаючи пахощі все того ж дівочого тіла, що так його дурманили, тож і здавалося йому, що східці втікають з-під його ніг...

А цариця, притискаючись до його сильного тіла, щось муркотіла йому на вухо, бентежачи й розпалюючи його чоловічу силу, пристрасть його, що й без того в ньому нуртувала.

І йому здалося, що подолав він східці на другий ярус одним махом і одним махом заніс жону свою молоду до спочивальні, де під розкішним позолоченим балдахіном стояло розкішне ложе — вже постелене для ночі любові...

Це ж треба!.. На думку вчених (як ніби вони в цьому щось тямлять!), любові з першого погляду взагалі просто... просто не існує. Не більше не менше!..

Це ж треба, га? Любов, запевняють такі вчені, зароджується довго (якщо не з першого погляду, то з якого — з другого-третього, п’ятого-десятого? З... надцятого, зрештою?), за кілька етапів.

А відразу, з ходу буває лише помутніння розуму — отакої!

В психіатрії існує навіть спецтермін для цього явища — «місячний удар».

То що спіткало царевича Дмитрія, як він два роки тому вперше побачив у Самборі Марину Мнішек, гарненьку юну графиню, дочку сандомирського воєводи і самбірського королівського старости? Любов з першого погляду? Чи — помутніння розуму? Чи, зрештою, «місячний удар»? Здається, як він вперше її побачив у Самборі, в замку королівського старости, ночі в Карпатах, над бескидами й полонинами були навдивовиж зоряними, ясними і — місячними. Таки місячними.

Вочевидь казковими були та чарівливими. Такі, що хоч кого можуть звести з ума-розуму. То, може, вони й звели царевича з ума-розуму, зачарували його й полонили назавжди. Та й дівчата тамтешні допомогли своїми співанками:

Співала тоді й душа Дмитрія.

Власне, заспівала, як вперше побачив Марину.