Переможець завжди самотнiй - Пауло Коельо

своєму житті, але поки що він для неї найважливіший. Вона дивиться на жінку, яка змогла пробитися наперед, усміхається їй, запитує, як її звуть, але не може нічого почути через крики фотографів. О, як би їй хотілося, щоб цю церемонію передавали на цілий світ, щоб мати побачила, як її дочка йде по червоному килиму в розкішній сукні поруч з уславленим актором (щодо нього в неї тепер, щоправда, виникли сумніви, але ліпше відразу викинути геть ці негативні думки з голови) і як вона тепер дає автограф, найважливіший за всі двадцять п’ять років її життя. Вона так і не розчула ім’я тієї жінки, проте всміхнулася й написала їй щось на зразок «з любов’ю».

Актор-зірка наближається до неї.

— Ходімо. Дорога вільна.

Жінка, якій вона подарувала слова своєї любові, читає написане і кричить:

— Це не автограф! Мені потрібне ваше ім’я, щоб я потім упізнала вас на фотографії!

Габріела вдає, ніби не чує, — ніщо у світі не порушить щастя, яке опанувало її в цю магічну мить.

Вони починають підійматися на найвищий європейський подіум, між двома охоронними рядами поліції, хоч публіка перебуває тепер досить далеко звідси. Два величезні плазмові екрани по обидва боки фасаду показують бідолашним смертним, які з’юрмилися зовні, щó відбувається в цьому святилищі, облаштованому просто неба. Здалеку долинають істеричні крики та звуки оплесків. Коли вони ступають на значно ширшу сходинку, щось подібне до площадки, Габріела бачить ще одну групу фотографів, цього разу у строгих костюмах: вони викрикують ім’я актора-зірки, просять його повернутися сюди, туди, ще раз сюди, будь ласка, підійдіть ближче, подивіться вгору, подивіться вниз! Інші люди проминають її й підіймаються далі сходами, але ними фотографи не цікавляться; актор-зірка ще зберігає неушкодженим свій гламур, вдає легке невдоволення, кидає кілька жартів, показуючи, що він зовсім не напружений і звичний до всього цього.

Габріела помічає, що й вона починає привертати до себе увагу; і хоч її ім’я не викрикують (бо ніхто не має найменшого уявлення, хто вона така), проте багато думають, що вона — нове захоплення великого актора, просять, щоб вони стали ближче одне до одного, і фотографують їх разом (актор-зірка задовольняє їхнє бажання на кілька секунд, проте щоразу зберігає певну дистанцію, уникаючи будь-якого фізичного контакту з нею).

Атож, їм пощастило відірватися від суперзірки! На цей час вона вже заходить у двері палацу, вітаючи президента кінофестивалю та мера Канна.

Актор-зірка знаком руки показує їй, що їм пора підійматися. Вона підкоряється.

Дивиться перед собою і бачить ще один величезний екран, розташований у такому місці, щоб ті, хто підіймається сходами, могли бачити самі себе. З високо підвішеного гучномовця лунає голос, що повідомляє:

— А зараз ми вітаємо…

І називає ім’я актора-зірки та його найбільш знаменитий фільм. Згодом хтось їй розповість, що всі, хто вже перебуває в залі, бачать на внутрішньому екрані ту саму сцену, яку видно й на плазменному моніторі, встановленому зовні. Вони долають решту сходів, підходять до дверей, вітаються з президентом кінофестивалю, з мером міста й заходять до палацу. Усе це тривало не більш як три хвилини.

Актора-зірку негайно оточують люди, які хочуть трохи поговорити з ним, висловити свій захват, зробити кілька знімків (навіть обраним притаманна ця слабкість — фотографувати знаменитих людей). У приміщенні дуже жарко, й Габріела боїться, щоб не поплив її макіяж.

Макіяж!

Атож, вона геть забула. Зараз їй треба вийти у двері, розташовані ліворуч, хтось її там чекає. Вона машинально спускається якимись сходами, проминає двох або трьох охоронців. Один із них запитує, чи вона йде покурити й чи повернеться до початку фільму. Вона відповідає, що ні, й прямує далі. Проходить крізь ще кілька залізних бар’єрів, ніхто її більше ні про що не запитує — вона виходить із головної зали, а не намагається проникнути в неї. Вона бачить спини людей у натовпі, який і далі криками вітає лімузини, що не перестають під’їздити. Якийсь чоловік іде їй назустріч, запитує, як її звуть, і просить іти за ним.

— Ви можете зачекати хвилинку?

Чоловік здається здивованим, але ствердно киває. Погляд Габріели прикипів до старовинної каруселі, певно, збудованої тут ще на початку минулого сторіччя, і відтоді вона все крутиться й крутиться, підкидаючи дітлахів, що сидять верхи на іграшкових кониках.

— Тепер можемо йти? — делікатно запитує чоловік.

— Ще хвилинку.

— Ми можемо запізнитися.

Але Габріела уже не в змозі стримати сльози — далися взнаки напруга й страх щойно пережитих трьох хвилин. Вона тремтить і труситься від ридань — дідько з ним, з макіяжем, якось його поправлять. Чоловік подає їй руку, щоб вона сперлася на неї й не спіткнулася на високих підборах. Обоє йдуть у напрямку майдану, який виводить їх на Круазетт, гомін натовпу лунає все далі від них, судомні ридання Габріели стають усе голоснішими. Здається, вона хоче виплакати всі сльози, які зібралися в неї за цей день, за останній тиждень, за ті два роки, протягом яких вона мріяла про цю мить, яка проминула для неї так швидко, що вона не встигла зрозуміти, що, власне, сталося.

— Пробачте, — каже вона чоловікові, який її супроводжує. Він гладить її по голові. Його усмішка виражає ніжність, розуміння й жалість.

7.31 пополудні

Н Нарешті він зрозумів, що не можна домагатися щастя за будь-яку ціну — життя й так дало йому понад усяку міру, й до нього стало доходити, що воно завжди було