Переможець завжди самотнiй - Пауло Коельо

«Це історія дівчини, яка продавала кустарні сувеніри; її бив наречений, визискували батьки, але одного дня вона доручила свою душу чужоземцю й змінила частину нашої планети».

Відчиняє шафу, одягає бездоганно білу сорочку, добре відпрасований смокінг, взуває лаковані черевики ручної роботи. Жодних проблем із краваткою-метеликом, бо він її чіпляє бодай раз на тиждень.

Він умикає телевізор: це час місцевих новин. Дефіле на червоному килимі становить їхню головну частину, але передають також коротке повідомлення про жінку, яку знайдено мертвою на пірсі.

Поліція оточила місце події, хлопець, що спостерігав сцену вбивства (Ігор напружує увагу, хоча жодної думки про помсту в нього нема), каже, що двійко закоханих сіли на лаву й стали розмовляти, потім чоловік дістав невеличкий стилет і почав водити його кінчиком по тілу жертви, жінці це, схоже, подобалося. Тому хлопець не відразу зателефонував до поліції, бо думав, що йдеться про якусь жартівливу гру.

«Який вигляд він мав?»

Білий, віком років сорока, одягнений так-то і так-то, з витонченими манерами.

Йому нема чого турбуватися. Ігор відкриває свою шкіряну теку й дістає звідти два конверти. В одному з них лежить запрошення на гала-вечерю, яка почнеться через годину (хоч усім відомо, що насправді вона почнеться пізніше щонайменше хвилин на дев’яносто) і на якій, він знає, буде присутня і Єва. І навіть якщо вона не підійде до нього, йому нема чого хвилюватися. Він сам підійде до неї, так чи інак. Йому вистачило менш як двадцяти чотирьох годин, аби зрозуміти, з якою жінкою він одружився і що всі його страждання, пережиті за останні два роки, були марними.

На другому конверті сріблястого кольору й міцно запечатаному, написано одне слово «Тобі» — гарним каліграфічним почерком, який може належати і жінці, й чоловікові. Усі коридори готелю «Мартінес» перебувають під пильним спостереженням відеокамер — як і в більшості сучасних першокласних готелів. В одному з підвалів цієї будівлі є темна зала з напівколом моніторів, де група уважних спостерігачів занотовує кожну деталь із того, що відбувається. Вони звертають увагу на все, що виходить за межі нормального. Так, наприклад, вони побачили чоловіка, що кілька разів піднявся і спустився сходами, й послали свого агента, аби він довідався, в чому річ. Почувши відповідь: «Фізичні вправи, за які не треба платити» і переконавшись у тому, що любитель безплатної гімнастики — постоялець готелю, агент попросив пробачення й пішов собі геть.

Зрозуміло, вони не цікавляться тими гостями, які заходять до чужих номерів і виходять звідти наступного ранку, зазвичай після того, як у номер принесуть уранішню каву. Це нормально. Це їх не стосується.

Монітори приєднані до спеціальних систем цифрового запису; тому все, що відбувається в готелі, архівується й ці архіви протягом півроку зберігаються в спеціальних сейфах, ключі від яких мають лише управителі. Жоден із готелів світу не захоче втрачати свою клієнтуру через якогось ревнивого чоловіка, що має гроші і спроможний підкупити одного зі службовців, який стежить за певним кутком коридору, щоб потім передати (або продати) добутий матеріал для однієї з бульварних газет, після того як наведе в суді докази, що дружина зрадила його, а тому втрачає право власності на свою частину подружнього майна.

Якщо трапиться щось подібне, це стане справжнім ударом по престижу закладу, який пишається тим, що вміє захистити своїх постояльців від вторгнення в їхнє приватне життя. У цьому випадку кількість клієнтів відразу катастрофічно знизиться — зрештою, якщо коханці вирішують оселитися в готелі-люкс, то тільки тому, що знають: адміністрація готелю ніколи не побачить нічого, крім того, що їм належить бачити. Якщо постоялець, наприклад, замовляє сніданок у номер, офіціант заходить до кімнати, прикипівши поглядом до свого візка, подає рахунок для підпису особі, що відчинила йому двері, й ніколи — НІКОЛИ — не дивиться туди, де стоїть ліжко.

Повії обох статей одягаються так, щоб приховати свою професію, — хоч люди, що сидять у темній залі перед моніторами, знають, хто вони такі, користуючись інформацією, яку одержують від поліції. Це також їх не стосується, але вони особливо пильно стежать за дверима, куди ті увійшли, доки не побачать, як вони виходять. У деяких готелях телефоністка має за обов’язок телефонувати в таку кімнату й називати вигадане ім’я, вдаючи, ніби помилилася номером, щоб з’ясувати, чи все гаразд із постояльцем: він підходить до телефону, жіночий голос просить покликати особу, якої не існує, вислуховує роздратовану відповідь зразка «ви зателефонували не в ту кімнату» і стук покладеної слухавки. Вона виконала свою місію: там усе гаразд, можна не турбуватися.

Пияки бувають дуже здивовані, коли, не втримавши рівновагу, падають на підлогу або тицяють ключем у двері не свого номеру й, розізлившись, що двері не відчиняються, починають штурхати їх ногою. Бо в цю мить, невідомо звідки, з’являється стурбований службовець готелю, який проходив там «випадково», й пропонує провести їх туди, куди треба (зазвичай на інший поверх і в кімнату з іншим номером).

Ігор знає, що кожен його крок реєструється в підземеллі готелю: фіксується, в який день, о якій годині, хвилині й секунді він заходить до вестибюля, виходить із ліфта, підходить до дверей свого номера, й фіксується та мить, коли він застосовує магнітну картку, яка править йому за ключ. Далі він може зітхнути спокійно; ніхто не бачить того, щó відбувається всередині його номера, бо це було б порушенням його священного права на усамітненість.

Ігор виходить із номера й замикає двері.

Він мав час на те, щоб вивчити розташування відеокамер, відтоді як оселився тут учора ввечері. Як ото в автомобілі — хоч би скільки було в ньому дзеркалець заднього огляду, завжди існує «сліпа» точка, в якій водій не бачить машини, що почала його обганяти, — відеокамери чітко показують усе, що відбувається в коридорі, крім тих чотирьох номерів, які розташовані по кутках. Звісно, коли один із чоловіків у підземеллі побачить, що людина