Переможець завжди самотнiй - Пауло Коельо

Але рішення Лоя Джирґи треба було шанувати. Молодик пішов до своєї дружини й дітей і сказав, що вони мусять покинути місто разом із ним.

— Я піду з тобою, — сказала дружина. — Але залишмо тут бодай наших дітей; вони зможуть вижити й розповісти нашу історію.

— Довірся мені.

Традиції того племені були дуже суворі, й дружина мусила підкоритися чоловікові. Вони посідали на коней і рушили до брами міста, де попрощалися з друзями, які з’явилися в них, коли вони правили цією спільнотою. Лоя Джирґа була задоволена: попри те, що колишній цар має стількох прихильників, він виконує їхнє рішення, й традиції народовладдя нарешті будуть відновлені.

Як тільки він їх покине, вони повернуть собі скарби, покинуті в пустелі, не далі як за три дні подорожі звідси.

Родина царя мовчки рушила в долину смерті. Дружина не наважувалася озватись, діти не розуміли, що діється, а молодик, учорашній цар, поринув у свої думки. Вони піднялися на пагорб, протягом цілого дня перетинали широченну рівнину й заночували на вершині наступного пагорба.

Дружина вигнаного царя прокинулася ще вдосвіта — вона хотіла скористатися двома днями, які їй ще залишилося жити, щоб надивитися на гори, які оточували її улюблене місто. Вона піднялася до найвишої точки й подивилася вперед, туди, де сподівалася побачити пустельну й безплідну рівнину. І завмерла від переляку.

Валки підвід, які виїздили щоночі з міста протягом чотирьох років, вивозили не дорогоцінне каміння й не золоті монети.

Вони вивозили цеглу, насіння, дерево, черепицю, тканини, прянощі, свійських тварин, а також традиційні знаряддя, якими той народ пробиває ґрунт, щоб добутися до води. Перед її очима лежало інше місто — набагато сучасніше, гарніше й зручніше для життя.

— Оце твоє царство, — сказав їй чоловік, який уже прокинувся й підійшов до неї. — Коли я довідався про постанову Лої Джирґи, я зрозумів, що марно намагатися відбудувати те, що зруйноване протягом століть поганого та злочинного управління. Але я був переконаний в іншому: можна почати все від самого початку й у такий спосіб збудувати нове життя.

І він, Ігор, слухаючи плюскіт води, що падає йому на обличчя, відтепер почне все спочатку. І він нарешті зрозумів, чому перша людина, з якою він по-справжньому поговорив у Канні, тепер перебуває поруч із ним, спрямовує його кроки, вказує на помилки, пояснює йому, що її жертва не була випадковою й марною. Вона також допомогла йому зрозуміти, що Єва жінка зіпсута, зацікавлена лише в тому, щоб досягти високого становища в суспільстві, й готова задля цього навіть покинути родину.

«Коли повернуся до Москви, треба буде зайнятися спортом. Добре зайнятися. Це допоможе мені зняти напругу». Він бачить її обличчя крізь хмарку пари, що утворюється над гарячою водою. Він ніколи не перебував так близько від когось, як перебуває тепер від Олівії, дівчини з густими бровами.

«Іди вперед. Навіть коли впевненість твоя ослабне, все одно йди вперед. Помисли Бога нам недовідомі, й іноді людина бачить перед собою дорогу лише тоді, коли починає йти».

Дякую, Олівіє. Може, він перебуває тут для того, щоб показати світові, яким він став спотвореним, адже свого найвищого ступеня спотворення він досягає саме тут, у Канні. Ігоря змагають сумніви. Але хай там що, а він тут недаремно, і два роки напруги, планування, страху, непевності нарешті знайшли своє виправдання.

Можна собі уявити, яким буде наступний кінофестиваль: без магнітних карток люди не зможуть навіть пройти на пляж, елітні снайпери сидітимуть на кожному даху, сотні поліціянтів у цивільному одязі змішаються з натовпом, детектори металу стоятимуть на вході до кожного готелю, де великим синам Суперкласу доведеться чекати, поки полісмени обнишпорять їхній багаж, примусять їх скинути черевики, попросять повернутися і пройти ще раз, бо вони забули кілька монет у кишені й апарат запищав, кожному чоловікові, в якого волосся буде з просивиною, накажуть підняти руки, й обшукають його з голови до ніг, наче спійманого злочинця, а кожній дамі доведеться пройти за брезентову перегородку — що різко контрастуватиме зі старовинною елегантністю інтер’єру, — де вона муситиме стати в чергу й чекати, поки жінка-полісмен з’ясує, щó примусило задзвеніти металошукач: сталеві пластинки, вшиті в чашечки бюстгальтера.

І тоді місто покаже своє справжнє обличчя. На зміну розкоші й гламуру прийдуть напруга, обрáзи, байдужі погляди полісменів, утрачений час. Дедалі гостріше відчуття самотності — цього разу спричинене обставинами, а не одвічною пихою обраних. На приморський курорт надішлють військові підрозділи з наказом захищати людей, які хочуть лише розважитися й відпочити, а витрати на їхнє утримання ляжуть на плечі платників податків.

Почнуться демонстрації та маніфестації. Чесні трудівники протестуватимуть проти порядків, які здаватимуться їм абсурдними. Уряд оголосить, що розглядає можливість перекласти частину податкового тягаря на плечі організаторів кінофестивалю. Спонсори — які легко витримали б ці додаткові витрати — утратять інтерес до цього дійства, бо одного з них образив коп найнижчої категорії, що наказав йому заткнути пельку й виконувати вимоги безпеки.

Канн почне помирати. Через два роки буде оголошено, що суворі заходи, спрямовані на підтримання закону й порядку, дали свої результати: під час кінофестивалю не зареєстровано жодного злочину. Терористам більше не вдасться сіяти тут паніку й жах.

Вони захочуть повернути час назад, але це їм не вдасться. Канн не перестане вмирати. Новий Вавилон буде зруйновано. Содом новітнього часу буде стертий з географічної мапи.

Ігор виходить із душу з уже прийнятим рішенням: коли він повернеться до Росії, то доручить своїм службовцям з’ясувати прізвище родини Олівії. Він перерахує їм через банки з доброю репутацією анонімні пожертвування. Винайме талановитого письменника, доручить йому написати роман про цю дівчину й оплатить його переклад