Лисовичі: хроніка галицького приходства - О. Михайлів

Але найцікавіше таки дивитися з-поза шафи на христини. Дитина смішна й голенька вся, гарне таке, поки не кричить. Але лиш дідусь хлюпне на неї водою, починає кричати й червоніє на личку й робиться зовсім негарною. «То з неї дідько кричить» — шепче Славця, але це очевидно неможливе, адже куми, такі врочисті в білих кожухах і великих чоботях, щойно відреклися від «Сатани і всіх діл його».

Ні, Ігорчик таки зовсім непевний, чи йому схочеться мати таку червонолицю й крикливеньку дитину — коли він виросте.

«Прошу їмості, вже сі правит» кричить паламар, відхиливши сінешні двері. І на приходстві постає метушня, просто паніка. Бо то ж о. Корчин післав паламаря від престола, щоб усі з приходства до церкви йшли. Богослужба починається, а самий же він уже давно в церкві стоїть, уже й усеношнє й утреню відправив.

Їмость Марія також встала рано-досвіта, в кухні метушилася, будила й сварила «дівок». Але молода корчинівська ґенерація любить довго поспати, і тепер, пізно з ліжка зірвавшися, спішиться й нервується, вбираючись по-недільному.

Найбільше хвилюються, звичайно, жінки. В них тих костюмів, правда, небагато, але й ті, що є, не легко примістити й розвісити в трьох невеликих приходських шафах, де висять також хутра, плащі й чоловічі одяги. І тепер кожна шукає недільної сукенки, хапаючись, скидаючи всі сукні сестрині на саме дно.

Особливо покривджена Марта, яку всі відпихають на бік і вона мало не плаче:

«Любцю, ти не виділа моєї червоної сукенки?» Нема відповіді.

«Дарцю, ти не виділа моєї сукенки?»

«Чо хочеш, дай ми спокій, вступисі!»

«Олесь, ти не видів…» і т. д.

Ігорчик дивиться на жіночу метушню з почуттям власної, чоловічої вищости. Він уже з вечора розвісив на кріслі недільні блюзу й штанці і вдягатися він уміє вже без нічиєї помочі, скоро й вправно, по-військовому. Взагалі, в Ігорчика здавна вже були вояцькі амбіції, ще тоді, як вуйко Олесь лякав його, що при війську йому скажуть цілу годину стояти на «габт ахт» з рушницею, і то на одній нозі. І Ігорчик пробував стояти на «габт ахт», добувши рушницю (а рушниць і вояків було тоді — хоч гать гати) — трудно! Навіть на двох ногах не видержить години.

І нині він одягнувся раз-два-три — але що ж, зараз бабця зловила його й почала закутувати, обтулювати. Бо в Лисовичах повір’я таке, що всі зимові недуги беруться або від протягу, або від морозу, тому всі вікна в зимі закриті «на-глухо», а дітей закутують у плащі, шалі й светери.

І ось із приходства вирушає довгий похід. До церкви близько, але треба сходити вниз стрімкою стежкою. Їмость Марія — «старушка, як кульочка» (все так говорить про себе, хоч їй тільки років п'ятдесять тепер) ледве котиться в чорному хутрі, ковзається на мерзлій землі, з боків підтримують її зять Степан Прус і (трохи засоромлено) син-студент, Олесь. Далі совгаються, сміються, пищать молодші дочки. Іде маршовим, вояцьким кроком старша — Дарка (вона ж телефоністкою була в Галицькій армії, тиф перейшла, до дому вернулася лиса як коліно, в подертій шинелі). А дрібнота — Славця, Ігор — попід ноги крутяться, заваджають.

Ні, Ігорчик таки зовсім не любить іти до церкви в зимі. Ховзько й холодно. Але за те в церкві — страх приємно й цікаво. Гарно так: зимове сонце освітлює кольорові шибки вікон, блистить чарівно на шкельцях павуків, які кольори! — фіолетні, зелені, ще гарніше ніж баньки на ялинці. І образи гарні також, свічками осяяні, темно-суворі від лямпадного чаду, лиш образ святого Андрія за престолом незграбний якийсь — праве рам’я в нього вдвоє довше ніж ліве.

Дідусь перед престолом стоїть, такий урочистий і поважний, співає гарним ще, хоч старим голосом, не даром він колись у богословськім хорі співав, а нині ще, як затягне «Круг містечка Берестечка», то плакати хочеться.

Дяк також гарно співає на хорах, дяк молодий, у Перемишлі школений, культурний. Але все враження від його співу псує деренчастий, носовий голос вуйка Долька, який намагається переспівати дяка:

«Я ковбоюся, ковбоюся….»

— чує Ігорчик. І що воно таке значить, те «ковбоюся»? Треба дідуся спитати.

Зрештою, Ігорчикові не видно добре церковної нави, бо вся сім’я Корчинів по традиції стоїть і сидить за «дияконськими вратами» біля престола й у «сповідальній» сакристії. Їмость Марія сидить у сповідальному фотелі, відмовляє сумлінно всі молитви з книжечки, а думка її далеко літає: Чи не припалилася її недільна печеня в братрурі? — журиться. Далі гляне — дочки її рядочком стоять, набожно моляться, якими вони їй усі гарними здаються — як янголи! І син, Олесь, хто сказав, що з поповичів найбільші радикали виводяться? А от Олесь її — побожний такий, палко молиться, сховавшись за престол і в груди б’ється. (А Ігорчик-внук на нього задивляється і собі в груди б’ється, зовсім як вуйко.)

Ні, родина Корчинів таки дійсно побожна вся, не те, що якінебудь Кирили Трильовські чи Вальницькі, які сором приносять старим попівським родам.

Ігорчик хотів би й на «людей» поглянути, але їх тільки ледве видно через вузькі «дияконські врата». Лиш голоси їх линуть звідусіль «самоїлкою»: старі мужицькі баси, парубоцькі тенорки, молодиці пищать дискантами, співають не дуже мелодійно, але «від серця».

Та ще видно Ігорчикові по другому боці престолу «паламарську» сакристію, а в ній громадку «старших братів» церковних: усі вони поважні такі, повдягані в білі кожухи, з довгим, по-слов’янськи стриженим волоссям, обвислими вусами. А коли йдуть із свічею поза престол, то ступають із такою гідністю… «Зовсім як княжі бояри» — думає Ігорчик пригадуючи ілюстрації з «Історії України».

Кінчиться Богослужба і Ігорчик раптом завважує, що він зголоднів і біжить до дому із «старшими», якось жвавіше, ніж перед тим — на обід біжить.

Але