Ганька – сама собі ворог - Галина Тимофіївна Тарасюк

всього. Навалом! Відколи базари почалися, то вона вже три пари, та де! Лиш одних чунів п’ять пар купила! І три пари валянців на зиму. А джемпері-і-ів! А спідни-иць! А жакетів! А чо’ не купляти, як є за що? Є ж пенсія, хоч і мінімальна, але Ганьці вистарчає. Вистарчає, хоч Гафійка й перекривлює її: «Ага, вистарчає… від слова „старчиха“!» Наче забула Гася, як їм тяжко треба було на бураках чи фермі нагорбатитись у тому колгоспі, щоб хоч половину заробити з тої суми, що тепер задурно дають! Е-е, зараз Ганьці — добро-о-о! Ото вже добро! Усі нарікають: тому того бракує, тому — іншого. А Ганьці всього хватає! Одних халатів у неї зо три. Новісінькі. Лежать у шафі, бо куди їх вдягнеш? На люди не вийдеш, бо, каже Людка Марусина, некультурно у халаті по селу ходити. Хоч ті жінки, які не знають таких законів, ходять. Але Ганьці, знаючи порядок, якось невдобно… А до свиней — шкода… Бо халати такі вже гарнющі, що аж очі вбирають, бархатні, квітчасті… А свині, як вона переконалась недавно, не дуже розбираються у красоті. Або не звикли… Вже так було. Вирядилась вона якоїсь неділі в ружевий халат та й пішла свиням їсти давати, а вони, дурні, — у вереск. Збилися в купу в кутку хліва, їсти не йдуть! Ціла комедія! Петрова студентка Світланка казала, що то в них стрес був. А все тому, казала, що свині звикли до її заповзаного-замацаного, аж чорного фартуха, а тут — ружевий халат! Може бути… Видко, подумали, що якась чужа пані прийшла їх на продаж везти, чи до різника вести. Хтозна, що та бідна скотина собі у своїй голові думає… Ганька усміхається своїм думкам, хоч продавщиці на базарі цього не люблять, десь-то, думають, що з товару їхнього насміхаєшся, чи з них… Але більше тому, що їм самим не до сміху — їм треба товар збувати. А тут якась жінка, наче й недурна, ходить, посміхається знічев’я. Ганька продавщиць понімає, тому не обижається, коли одна з них каже наче привітно, а насправді з притиском і натяком:

— Не ходіть, тітко, і не мацайте, а щось купуйте, бо скоро будемо згортатися-збиратися!

А що купляти, коли у Ганьки усе є і то по п’ять пар і по десять штук? Але Ганька продавщицю понімає, тому й каже, не сердячись:

— То дайте мені госьо цю прищепку…

— Одну? — лізуть у продавщиці очі рогом.

— А скільки їх треба… — й собі дивується Ганька, у якої тих прищепок ціла шухляда в столі.

— Тітко, йдіть к чорту… — шипить продавщиця, готова Ганьку роздерти, але Ганька не сердиться, бо понімає її. І спішить виправитись:

— Тоді дайте десять… Продавщиця приречено зітхає і подає Ганьці рівно десять прищепок в упаковці.

«Хай будуть. В хазяйстві пригодяться», — розраює себе Ганька, кидаючи в барвисту китайську торбу свою першу покупку. А що робити? Базар на те й базар, що на ньому, хоч-не-хоч, а треба щось купляти, бо люди подумають, що в тебе нема грошей. Боже сохрани! Навіть Гафійка знає, що Ганька ніколи без грошей не йде на базар. Навіть тоді, коли їй, крім витрішків, нічого не треба, а п’ять-десять гривень мусить мати в гаманці. Вона ж не злидень якийсь. Вона ж — хазяйка!

«Ага! Хазяйка коло чужих свиней! Нянька — коло чужих дітей!» — чує Ганька Гафійчин голос, хоч Гафійка аж на тім кінці базару коло відер з оселедцями треться. Ганька теж любить оселедці, але рідко їх купляє, бо від них в неї — гостець.

«Якщо ти їх раз в рік купляєш, то від них в тебе й роги можуть вирости! Шо ти всьо собі жалієш! Шо ти всьо жалієш! Ти ж за свою пенсію можеш хоч щодня ті госеледці їсти! Чо’ ти жалієш собі?» — чує Ганька голос Гафійки, але не зважає, бо в кожного свій характер. І наче це вона собі жаліє? Їй просто невдобно, що вона буде запихатися тими госеледцями замість того, щоб дати Миколиним внукам по прянику. Це ж вона буде проходити повз їхню хату, а вони вибіжать, побачать: «Баба! Баба Ганька! Що ви купили, бабо?». А вона кожному — по пряничку, а вони — раді, скачуть! Діти ж… Гостинці люблять…

«Дурко! Мають вони ті прянічки й без тебе! Купи собі і з’їж! Бо так і вмреш голодною!» — Гой ґвалт! Знов та Гася… Ну цього вже від Гафійки Ганька не годна витерпіти. Ну що за противний характер! Таке людині казати! Наче Ганька жадна кришки хліба! Ну просто била б Гасю! Але характер — то таке, що не виб’єш… Уб’єш, а не виб’єш.

— О! Бабо Ганько, а що ви тут робите?

Миколині внуки — Вітя і Мітя — в очі зазирають, ручками порожніми перебирають.

— О! А хочете, я вам пранічка куплю? Або хальви? — радіє нагоді щось купити і хазяйкою при грошах себе показати Ганька.

— Нє, бабо, ми не хочемо пряників… І хальви теж. Дайте нам грішми… — просять Вітя й Міта та так уже зазирають в очі, так зазирають… Ганька дістає з польської торбешки гаманець, порпається в ньому, дає хлопцям по два гривні.

— Мало, — кажуть діловито Вітя й Мітя, — нам треба по десять, машинки хочемо собі купити…

— Тітко Ганько! — де не візьмись Людка Марусина. — Мені треба на колготки… Лиш мамі не кажіть… — Це всі ваші? — дивується продавщиця прищепок.

— Мої… — займається гордим світлом темне личко Ганьки. — Мої! І це ще не всі! І всі гостинців хочуть!

— Хватить уже з тими гостинцями! Дітей чужих годувати! — перед Ганькою вже не лиш голос, а й сама Гафійка. — Іди купи собі госиледиць. Ти ж хтіла!

«Ну що за характер! Їж собі свої госиледці! І не чіпай інших! Нє, як не спаскудить Гафійка Ганьку перед людьми, так не живе!» — ледь не плаче бідна Ганька і спішить зовсім у протилежний від оселедців бік.

От яка добра людина Ганька, а вбила б Гафійку. Отаке сказати… про чужих дітей… Які ж вони чужі? І що