Ганька – сама собі ворог - Галина Тимофіївна Тарасюк
— Біда?! — дивом дивується Ганька. — А мені наче видає, шо таких високих людей і біда обходить…
— Ой Ганько, — з досадою каже братова Наталка, — ти — як дика людина! Та ж Кучма в неї все, що мала, забрав, ото в чому стоїть лишив.
— Але хіба те багатство варте того, щоб за нього життя класти? — ще більше дивується Ганька. На що братова Наталка лиш зітхає, мовляв, дика ти людина, Ганько, та й вже! І Ганька не перечить, бо звідки їй бути свійською, коли три роки тому погас телевізор, а новий купити Ганьці жалко, бо ж Наталчиному Олежкові треба довчитися на того політика в Умані.
— А вони, брати твої-багачі, не можуть тобі якогось старого віддарувати, щоб ти трохи світа бачила? — лютує часом Гафійка на Ганьчиних братів. — У них же ж є того добра, от недавно Наталка похвалялася, що купили в Гайсині новий, якийсь плазовий, так гарно показує, що й ну! А старий наче на горіща викинули.
— А таки гарно показує! Гой же ж га-а-арно! — хвалить телевізор Ганька, а сама шукає очима, а де ж старий? Може, й справді, набратися нахабства та попросити, щоб дали подивитися хоч трохи світа, а то такі довгі зимою вечори, а ходити по хаптурах теж якось не вдобно…
З тими переживаннями Ганька й висунулась із братової хати у завірюху. Бр-р-р, який холод, до кісток мороз пробирає. І тут перед Ганькою несподівано із віхоли постала бідна Юля. Як жива. В тухликах, благенькій шубці, дзиґонить, бідна, зуб на зуб не попадає, і не розбереш, що ж вона, бідолашна, каже тим мільйонам, що на Майдані її слухають! Тільки цокіт чути дрібненький! А Бо-о-оже, до чого жінку довели! Голу-босу на вулицю, на мороз вигнали, ізверги! Оце — ґвалт!
Цілісіньку ніч не спала Ганька, все про Юлю думала. І придумала. Дочекавшись досвітку, пішла в холодну хату, розчинила шафу, а там — чого тільки нема! І кофти, і джемпері, і спідниці-і-і — одна одної краща! А хусток! На роту солдат! Тьху! (Ганька засміялася). На взвод дівок і молодиць стане! А сорочок вишитих! Ще бабиних-маминих і нею, Ганькою, мережаних-гаптованих! Ганька ж замолоду не то вже любила вишивати! Не могла зими дочекатися, коли легше в колгоспі ставало з роботою. Бувало, ввечері усі до клубу, а вона — до обичайки! Навишива-а-ає, бувало, — і собі, і людям… Тепер вже не те… і очі не ті, й інтерес пропав… А ту-у-ухлів у неї — аж чотири пари! На вибір! А чобіт, лю-ю-ю-юдоньки, — шість пар на всі пори року! А курток, а пальт!.. Всю Верховну Раду можна взути і вдягнути! А та бідна Юля дзиґонить на тому майдані гола-боса!
Довго Ганька витягала на світ Божий своє багатство, розкладала на ліжку, столі, лавах і ослонах, перебирала, вибирала найкраще, найдорожче і наймодніше: вишиту недавно сорочку, спідницю квітчасту, рясненьку, «тетянкою» пошиту, новісінькі чобітки на каблучку, торік на базарі промисловому куплені, хустку шерстяну жовтогарячу, в якій зараз закутана, куртку бурячкову «балонову», зимову, з «підстьожкою», а зверху поклала ще п’ять разків намиста дорогого, ще бабиного… Щастя, що не продала коралі спекулянтам, які перед незалежністю ходили по селах і старовину скуповували. І добре платили. За п’ять силяночок можна було купити новісіньку плюшку. Але Ганька не спокусилася, наче знала, що намисто їй ще придасться на щось більше. І от — придалось! Що-що, а коралі Юлі мають понаравитись.
Спакувала все те добро у рябеньку китайську торбешку на «блискавці» та й понесла на пошту. Охо-хо, луче б не несла… Бо як побачили дівки ті, що на пошті роблять, Ганьчину посилку, і почули, кому наладована, як зня-я-яли ре-егіт… А найбільше їх насмішили чоботи сорокового розміру, бо Ганька взуття для себе купляє на три розміри більше, щоб просторо було її розтоптаним, покрученим роботою ногам.
— Тітко Ганько, ви можете уявити собі Юлю у цих чоботах на сцені на Майдані? — аж сикають дівки від реготу. Ганька уявила — нічого смішного, і в ноги тепло.
— А в цій спідниці, — корчаться дівки. — Ну, тітко Ганько, ви й артистка! Насмішили! А тепер ідіть додому й не позортеся, або їдьте в Київ на Майдан із свою торбою, та й буде там з бабою Параскою на пару воювати з бандитами!
Не стала Ганька сперечатися з поштарками, забрала посилку та й пішла. І лиш на греблі дійшло до неї, чого то дівки реготали: це ж треба було отаке придумати сільській бабі, щоб такій жінці високій свої спідниці жертвувати. Ганьба! Добре, що дівки розумні попались, не дали на цілий світ прославитись… А лиш на село… Бо Ганька ще й додому не дійшла, як вже племінники, Миколині хлопці, стояли на подвір’ї, але з добром — хотіли Ганьку везти аж у Київ, щоб у руки Юлі передала посилку, мовляв, тепер на тій революції у тих політиків сільські баби в пошані, а може, якраз через вас, тітко Ганько, і ми до власті проб’ємось, бо вже надоїло це фермерство, як гірка редька.
Однак Ганьці перехотілося посилки слати політикам, а лізти поміж них в політику й поготів. Не хотіла, щоб підсміювались: «О! Ще одна баба Параска!». А Ганька того не хоче, бо сама не любить дуже переголяних. Бо й справді, куди ти, бабо сільська, прешся, коли й без тебе є охочих. Вже повлізали… І що хорошого? Самі в ній колотяться і народ колотять. А біда всім! Але часом стає Ганьці навіть шкода тих депутатів, а найбільше Юлю. І як вона тільки все те витримує? І, скажіть, нащо?! Що їй за біда така чи інтерес, що вона серед тих мужиків борсається, бореться, крутить ними й заправляє? Ганька, от яка стожильна і вперта, а давно б уже плюнула на ту власть, яка б вона солодка не була! І з тими шелихвостами штанькатими не водилася б! Бо мужик є мужик, де б він не був — в грязях чи в князях — один з нього толк. Ганька знає це з власного гіркого досвіду. От її всі жаліють, що одинока, нещаслива, що не віддалася… Гой, ґвалт! Наче ті, що жаліють, щастя запопали?!
