Ганька – сама собі ворог - Галина Тимофіївна Тарасюк
Крекчучи, Ганька волоче за собою відро із свинячим «вінегретом», підпираючи коліном, ставить на тичку обори і на мить завмирає: знизу, обступивши порожнє корито, на неї дивляться розумними очима, як депутати на свого верховного голову, ситенькі, рожеві на сонці, кабанчики. Ганька сміється до них, як до людей, а вони лиш порохкують та чекають, коли вона сипне їм у корито. Ганька сипить, і кабанчики діловито приступають до трапези. «Інтелігенти!» — хвалить Ганька свинтусів, бо справді таких культурних свиней, як у неї, ні в кого нема, і це кожне в селі знає і дивується:
— Ти шо, Ганько, їх вмиваєш, чи вони самі такі чистоплотні?
— Ага, самі! Ви ше не знаїте, які вони в мене гумаки! Такі розумні, що хоч головою сіліради став! А всьо — моє вос-пі-таніє! — сміється Ганька.
— Може б тоді й порядок у селі був! — охоче підтримують ту свинську комедію охочі побалакати про політику, але Ганьці нема часу ані на балачки, ані на згадки про них — треба ще випустити курей-качок-гусей, бо вже прокинулись і голос подають із зачиненого курника. Ганьчина птахоферма теж наполовину — Петрова, бо його студентам у той Гумань щотижня треба щось у торбу класти, а наполовину — Марусина, бо її пияцюга повиносив усі кури з курника за горілку. А діти ж хочуть і яйця, і м’ясця…
Нарешті, попоравши, Ганька йде в холодну хату прибиратися на базар. Це в неї ціла церемонія: під низ одягає чисту футболку, тоді — перкалеву блузку в горошок, далі — тоненький светр під шию, жилетку, а поверх усього того — синій, про свято, джемпер, а до нього — теж синю рясну спідницю…
— О! Як вибриндилась! Тепер і на людину стала схожа! — сміється Ганька, згадавши, як сестрина Людка, якоїсь неділі заставши її за зборами на базар, перелякалася:
— Ви шо, тітко, скирту стерегти збираєтесь чи на Сєверний полюс? Надворі — жара, а ви натягали на себе лахів, як та капуста?!
— А понатягала, щоб на людину бути схожою, — сміється Ганька, — і щоб вітром не здуло! О, дивись, яка гладка стала, як головиха!
А тут Гася у двері і зразу в крик:
— Добрі шутки! З тебе вже одна снасть зосталася! Тобі ж через ту роботу чужу нема коли ріски до рота кинути! А твої братові і сестриця повгодовувалися, у шкуру не потовпляться! А чом би й нє, коли наймита мають?!
Ну, от… Звісно, Гафійка правду каже: на Ганьці — лиш кістки та шкірка, але нащо через це сварку починати? Та ще й в неділю! Нащо родичів чіпляти, наче вони винні, що на Ганьці сало не зав’язується?! Таж і Ганька, слава Богу, їсть! І має що їсти! Гоно ще три баняки позаторішнього смальцю, як сніг, білісінького, під ліжком у холодній хаті! А в коморі, а на горищі скільки всякої всячини?! Три мішки з макаронами! Солом’яник з мукою! Квасолі пів міха! А сухарів на печі?! А в льоху?! Гой, лю-ю-юди, чого лиш нема в тому погребі?! Бараболя, бураки! Городина — і свіжа, й квашена — не кінчається! Є, є в Ганьки того їдла!!! Не дай Боже, засухи, потопу чи ще якоїсь біди — з голоду не вмре! І людям не дасть пропасти: запасів у неї на всеньке село на три роки! Та де-е! На п’ять! Але вона нікому не признається, бо ще засміють, скажуть: Ганька до війни готовиться… Гой, не приведи Го-о-осподи… Але запаси їсти не просять і ще нікому не завадили… Так що має Ганька що їсти, лиш немає коли… А от миші, нівроку, мають час: трублять ті макарони, ще за Брежнєва куплені, як солдати! Ото вже повід’їдалися — гасають по обійсті, як коні!
— О! Що витворяют бандіти! — Ганька завмирає, зводить очі на стелю, прислухається до лише їй чутного рейваху на горищі. — Скоро хату розточат… Дві війни й три розрухи хата витримала, а миші розвалят… От біда! А коти — сплят! Як — власть і міліція!
О! Вже не сплять! Не вспіла Ганька подумати, як вони — вже тут! Уже позбігалися: хто з печі, хто з кухні, хто з двору! З двадцятеро і різної масті! Ціла ферма! Обступили Ганьку, ротяки пороззявляли, нявчать, просять їсти! Миші по хаті гасають, а коти їсти просять… Нє, світ перевернувся… Але ж Ганька його назад на місце не поставить… Тому треба миритися з усім і всіма, хоч Гася й кричить:
— О! Ще одні нахлібники! Порозлягались, як пани, на подушках… Повгодовувалися! Авжиж, буде воно трудитися — миші ловити, як ти його молочком годуєш, замість того, щоб самій випити?! Гони їх, ледачиськів, з хати!
Звісно, порозгонила б Ганька цих котюг лінивих, та жаліє — Божа ж твар!
— А шо не ворог собі, любить на дурничку поїсти й поспати, тож добре! Не таке дурне, як Ганька… Ти ж, Гафійко, сама мене цього вчиш, а на котів сваришся? А шо вони винні? Шо науку перейняли та на вус намотали? — сміється, бувало, Ганька, на що в Гасі готова відповідь:
— Страшна ти людина, Ганько! Ти ж своєю добротою не лиш людей — скотину портиш! Воно ж не цінує! Воно думає, що так треба, що ти дурна, а воно розумне — і сідає на голову! І живе за твій щот, наче ні в чом не бувало! І ще й требує!
Отакі в них з Гафійкою, як казала покійна головиха їхнього спочило в Бозі колгоспу, ідейні дебати.
— І, скажіт, шо робити бідній людині, в якої всі їсти простят? — питає Ганька когось угорі і, не дочекавшись відповіді, йде надвір, до літньої кухні — котів годувати. А та голота лінива усе ж розуміє: та як ломанеться з радісним нявкотом у двері, та галопом надвір, мало Ганьку з ніг не збила! Е, нема в Ганьки жури — є кому в Ганьки продовольчі записи їсти!
Насипавши котам
