Ганька – сама собі ворог - Галина Тимофіївна Тарасюк

Віддались, аби з полку дівоцького виписатись. А Ганька не могла собі світ зав’язати аби з ким… Не ворог же вона собі. Та й за кого було віддаватися, коли один сватач любив гульнути, другий — хильнути, а третій — збрехнути… А Ганька любила, щоб усе було — по любові, злагоді, честі і чесності… Правда, був один такий — до душі, Сашко, але іншу взяв — не кращу, не розумнішу, а хитрішу й приліпотнішу, яка вміла підійти… І що? Цілий вік промучився. Правда, разів кілька до Ганьки приходив перепрошувати, у прийми просився… Але вона не прийняла.

Бо-о-оже, що їй за те Гася робила! А каза-а-ала…

— Дурко! Не будь собі ворогом! Ти ж не чуже забираєш. Ти своє щастя вертаєш! Те, що в тебе вкрала розлучниця! Прийми його та поживи за чоловіком, як людина, а не наймит гіркий!

— Нє, Гасю, я собі не ворог. Бо якби, Гасю, це щастя було моїм, то було б зі мною, — вперлася рогом Ганька, але не зо зла чи помсти. Вона давно Сашка простила, але забирати від малих дітей — і під канчуками не забрала б…

А другий раз приходив Сашко, коли вже його діти повиростали. Але вона знов відправила, бо саме на ту пору і племінники її повиростали. Одним треба було помагати в інститутах вчитись, другим — у школі… А головне, не було вже в Ганьки інтересу до віддавання. Минув…

Нема вже й Сашка. Але часом приходить до Ганьки у снах з того світу. Жаліє, що так сталося… А Ганька не жаліє, точніше, лиш за одним жаліє — що дітей їй Бог не послав. Але, видно, так мало бути. Така її доля. Хоч і одинока, та все ж краща, як у тих, що з голови собі зав’язали. Вільніша. Бо чоловік є чоловік, він лиш по-своєму хоче зробити, а часто по-такому, що й не розбереш, нащо й для чого? Тому й колотнеча така у світі. Шкода, що Юля того не понімає… А то, справді, зібрала б жінок та й почали б щось уже робити, бо жінка — є жінка, вона всьому толк знає… Лиш бабу Параску щоб не брали до компанії. Бо дуже вже переголяна… А Ганька не любить таких, гой не лю-ю-юбить.

— Чого ви, бабо, стоїте як вкопані, людям товар заступаєте? — збудила Ганьку від політичних думок одна з продавщиць.

— Та я… дивлюся… щось, може, й виберу, — залепетала збентежена Ганька, шукаючи очима, щоб його купити. А от, знайшла! Оцю квіточку синеньку — приколку для волосся — вона Людці Марусиній купить. Нє, не купить, бо вже раз купила, а та лисичка й каже: «Тітко Ганько, ви луче грішми мені дайте, чим таку дурню купляти. Я ж не маленька!». Бач, які мудрі, усі грішми хочуть… Ганька ходить по базару, придивляється, прицінюється. Але купляти — не купує, бо все в неї є. Ганька — багата жінка. І хазяйка крепка. От хай хто що каже: і що вона наймичка коло своїх родичів, і що нею орють, але ніхто не скаже, що вона — не хазяйка. От без чоловіка цілий вік, і цілий вік — хазяйка! Цілий вік у неї на подвір’ї тьма качок-гусей, на оборі — три, а то й чотири кабани, або льоха з поросятами… Були й кози! Й вівці! Ціла отара! І нутрії вона тримала — на продаж, коли Петрові діти пішли вчитися. І навіть борсука довелося відгодовувати, коли Микола заслаб на легені, лікарі не помогли, а знахарі порадили пити борсучий жир… І лиш раз випало їй щастя корову з телям тримати: в Стьопчика, племінника, в хліві не вміщалася. Тоді цілий рік було в Ганьки свято, бо було молоко… А тепер доводиться раз в тиждень вимінювати трилітрову банку за десяток яєць у переселенки Тетяни.

Переселенцями Ганька називає кілька сімей, які за останні роки перебралися з міста в село, купили собі порожню хату, яких тут півсела, та й хазяйнують, як-от Тетяна… Хоч і городська, а дає собі раду і дітям помагає.

Ганька переселенців поважає, хоч є серед них і не зовсім понімущі… Як оті, що невідомо звідки впали позаминулої весни на Савчине подвір’я: жіночка, чоловічина і двійко дітей. Усі — марненькі, тихенькі, наче вчаділи. Повилазять з хати, повсідаються на сонці — гріються. А що їдять — невідомо. Пасуться чи Божим духом живуть?! Гася, яка все знає, казала, що це або наркомани, або алкоголіки. В них начебто бандити за борги квартиру в городі забрали, а самих в село викинули, в Савчину розвалюху. От біда! Ганьці шкода стало — люди ж! А більше дітей — худенькі, мов комарики… Понесла виміняне в Тетяни молоко… А ті комарики пити його не вміють! Стала Ганька дітей научати, а батьків усовіщати, мовляв, що ви собі думаєте, людоньки?..

Саме на ту пору повз Савчину хату кудись Гафійку несло. Як побачила!.. Ото вже перепало Ганьці на горіхи! А ще більше — бідним наркоманам.

— Дурко! Воно, таке молоде, лиш спати, пити і курити хоче, а ти, така виробляла людина, будеш йому їсти носити! Таж воно, ледаче, і не прокинеться ніколи! Ану, вставайте шось робити, люди добрі, ви ж дітей маєте! Бо, от хрест святий, або бити буду, або здам у міліцію, або віддам тим, що вас сюди привезли! Бо ви нам тут непотрібні — наркоманію розводити!

Подіяло… Почали ворушитися, на городі порпатись. Ганька вкрала їм від своїх свиней відро бараболі на посадку, а від себе вділила ворочок квасолі, пригорщу кабакових зернят. Щось Гафійка, пересердившись, принесла. Так вони, ці нещасні, й обсадилися вперше в житті. А восени, відповідно, щось трохи й вродило. А щось Ганька з їдла чи й одежинки через тин перекидає, як на поле до племінників біжить. Оклигують, бідолахи, потрохи, дасть Бог, робити будуть, то й добром обростуть… О! добре, що згадала — треба буде якогось кренделика купити та передати гостинця комарикам. А чо’ ж не купити, коли є за що!

Отож ходить базаром Ганька, до себе усміхається, до людей вітається, а їх — усе село сповзлось! — а сама поки що до товару приглядається, бо в неї, дякувати Богу, є