Ганька – сама собі ворог - Галина Тимофіївна Тарасюк

— Ну ти бач? Таке смирне, ледаче, лінується блоху з носа струсити, а за шкварку готове роздерти одне одного! Як люди! Ану кот, не бийтеся, бо получите бука! — грозиться Ганька і біжить в холодну хату збиратися, бо, гой ґвалт, вулицею аж три фургони проїхали, а вона з котами панькається! Крекчучи, лізе під ліжко діставати туфлі «на вихід».

О! Стоять коло баняків із топленим салом! А Гася думає, що родичі Ганьку голодом морять… Гой, є в Ганьки що їсти! І вона ж наче і їсть… А салом не обростає, бо не хоче! Нащо воно їй?! Гладкі люди сили не мають робити! І Гася це знає, та все одно бризкає Ганьці в очі, що вона, як скраклі, а на братових і Марусю свариться, що вони гладкі… І не думає в своїй голові, що Людка ж чує! І може обідитись за маму, чи дядинам пожалітися… Ото буде сердяння! А нащо воно Ганьці, те сердяння? Ганька й так не відає вже, як усім догодити…

Але Людка не сердиться, навпаки, носом шморгає, завидує тітці, мов, от вам добре, тітко Ганько, що ви все їсте і не поправляєтесь, а я одне молоко п’ю, і розростаюся, наче розчина в діжі… А зараз в моді худі, і хлопці на них задивляються…

— Людко, нікому не вір! — розраює Ганька Людку, котра так страшно мучить себе голодом. — Бо якби так було, то коло воріт твоєї тітки Ганьки усі сватачі стояли б! А ти хоч одного бачила? Ото ж бо! Ти, Людко, луче вчись, щоб людиною була, а там видно буде: або мода поміняється, або життя заставит схуднути… А поки шо — не забивай дурним голову.

Полегшено зітхнувши, що вдалось їй зам’яти ту давню прикру балачку, вилазить Ганька з-під ліжка, приміряє туфлі. Гой же ж гарні! І модні, головне. Але ж і стоять — шістдесят гривень! А це для Ганьки немалі гроші! Гой, є в Ганьки і в що вбратися по-людськи! Слава Богу, настаралася!

А тим часом сонечко вже височенько підбилося, в хату до Ганьки через вікно причільне заглядає, на базар кличе. Добре, що сьогодні святечко, не велике, але в Ганьки є причина довше побазарювати. Та й родичі знають, що Ганька останнім часом стала християнські свята соблюдати, не шарпають… Звісно, вона б у такий день за милу душу до церкви пішла, але церкви в їхній Балабанівці нема. А звести, як в інших селах, нема звідки: людей мало і до того ж усі бідні.

— Ми б дали якусь копійку… Чо’ ж на церкву не дати… — бідкається, почувши про церкву, братова Марина. — Али ж самі ледве кінці з кінцями зводимо: то вимерзло, то згоріло, то податки, а то ціни… Не ціни, а горе! І шо лиш вони собі думають там, нагорі, про цього селянина?! Усе ж віддай за дурно: і м’ясо, і молоко! А зерно?! От уже який год сортову пшеницю приймають за копійки — як фуражну! А горох так і зопрів в піднавесі! Не прийняли по тій причині, що наче елеватори були переповнені. А ще ж, щоби прийняли, могрича чималого треба дати! А тут і на солярку, така ж уже дорогуща, треба, і пайщикам — за паї платити треба, і сапільникам, і жниварям… Дурно ж ніхто ні сапою, ні косою не махне!

Ганьці, яка слухає ті жалі, так і кортить спитати:

— А чо’ ж, Мариню, ніхто не махне? А Ганька? Хіба Ганька мало намахалася і сапою, і косою коло ваших плантацій?

Проте мовчить Ганька — обижати не хоче братову сім’ю, бо в них і без неї клопоту з тим фермерством… Однак церква не йде Ганьці з голови.

— Але як і кому про те сказати — от в чом вопрос? — радиться сама із собою Ганька. — Але щоб розумному, бо ще насмішки будуть строїти… Є такі, що їм розум не завадить і з Бога насміхатися…

Думала Ганька, думала і надумала зайти в сільраду, але не спеціально, а наче мимохідь, по дорозі заглянути, як буде в лавку по хліб іти. Бо ж нема куди більше звернутися! А вище кудись добиватися — нема в Ганьки нахабства. Чого доброго подумають: о, ще одна баба Параска об’явилася керувати!

Ганька як у воду дивилася! Не встигла до кінця думку голові сільради доказати, як…

— Це вас, Ганно Трохимівно, громада уповноважила на таку петицію, чи ви самі? — питає хоч і строго, але обережненько голова — Славко Митька Данила Михалкового. Авжеж, синок, того самого Митька, з яким Ганька до школи ходила, а після армії він свататись до неї приходив, але вона не схотіла, бо любив хильнути… Та й досі не проти.

— Чи може, вам мої опоненти підказали? — допитується голова, натякаючи на Миколиного Володьку, який теж висував свою кандидатуру на цю найвищу в селі, і, кажуть, хлібну, посаду, але Ганька наче й не чує, бо, як казала покійна головиха їхнього спочилого в Бозі колгоспу, не за дебатами вона сюди прийшла.

Тож голова або скумекав, що перед ним не така вже й проста баба, або згадав, як вона ще недавно гонила його разом з іншими хлопчаками із свого садка — яблука пірив! А от, нівроку, виправився, тепер усьому селу голова! Життя йде… Діти ростуть…

— Життя підказало… і душа… Та й по людях, чую, скрізь церкви ставлять… — відказує Ганька теж обережно, бо ж не знає, що у цього голови — в голові?! А по очах не видно, бо ж у вікно дивиться. Ганька й собі глянула: гой ґвалт! Школярі під самісінькою сільрадою у кущах пиво п’ють! А матюка-а-аються! Мамочко! А глупості які блемкотять! А голова слухає і хоч би що! Наче так і має бути…

Бачать Ганька, що нема з ким говорити, перехрестилася, витягнула з гаманця усе, що залишила собі на хліб до наступної пенсії, поклала на стіл