Ганька – сама собі ворог - Галина Тимофіївна Тарасюк
— Нате! Як будете десь дальше, в городі, побачите церкву, зайдіть, поставте свічку за прощення гріхів цим дітям і їхнім батькам, що так навчили.
Та й пішла в двері.
Після тої святої офіри Ганька пару тижнів без хліба сиділа, на борщі й бараболі. Нічого — не вмерла. І не схудла, бо вже нема куди худнути. В родичів не хотіла позичати, бо до позичків не привична, раз, а друге, якось невдобно, скажуть: о! одною рукою дає, а другою забирає! А Гасі боялася й загикнутися, бо як зачне! Але той шпіон сам рознюхав:
— У тебе шо — й кришки хліба в хаті нема? Ти шо — на дієті чи тим своїм експлуататорам віддала всьо до копійки? Авжеж!! Я ж бачила, як Світланка нові тухлі на базарі приміряла! А Людка — спідничку — по саме «вище нікуди», дивитися стидно! О-о-о-ой, не мо-о-ожу ви-итримати! Ой, лопну! Я ше такого в світі не бачила, щоб людина сама себе так ни-и-ищила!.. Голодом морила… Раді чого?! Щоб якесь шмаркотиння вже не знало, шо на себе чіпляти?! А в рядовинні й чунях, як наші мами дівували, йому мулько? Або, як ми — в балетках і сатинчику?! Ой, повбивала б!!!
Щоб порятувати від погибелі свій рід, довелося бідній Ганьці признатися про церкву. Гася, таке почувши, аж наче злякалася, щось довго собі думала, а тоді й каже:
— Нє, Ганько, шось я з тобою нічого не понімаю: або в тебе не всі вдома, або ангелів повна хата…
Та й пішла з хати, за голову взявшись…
А через кілька днів приходить, каже:
— Чула, Ганько, від людей — об’явив голова сільради усім гроші на церкву здавати.
— О! А це шо погуркотіло? — кидається Ганька до вікна. — А шо?! Базар з’їжджається, а я ше вдома!
І притьмом — до шафи, вибирає із акуратного стосику хусток свою улюблену, жовтогарячу, «шерстяну», акуратно завиває гладенько зачесану, вже зовсім сиву голову, і ніби чує за плечима голосок другої племіннички — студентки Світланки:
— Тітко Ганько, чого це ви не покраситесь?! Не причепуритесь?! Оно Людмила Гурченко! Набагато старша за вас, а ще як дівка! І зачіска модняча, і фігура — супер… Уже, читала в якомусь журналі, двадцять операцій пластичних зробила! А ви замотаєтесь як-небудь і ходите… як баба!
— Хай Бог милує, Світланко, від тих гопирацій і від такого життя, як в тих гартистів! Мені раз гапендиціт вирізали, до сих пір не можу до пам’яти прийти, а це ж, лю-ю-юдоньки, кажеш, аж двадцять гопирацій перенесла?! Ото вже в людей є тяжкі роботи — постарітись по-людськи не дадуть! — жахається Ганька щоразу, почувши від Оксанки про бідну Гурченко чи Аллу Пугачову, яких племінничка їй у приклад ставить. А в душі дякує Богові, що не найгірша ще в неї доля, і що їй самій не треба так гі-іренько катувати себе з тою красою, та ще в таких літах, коли вже зовсім не інтересно.
— А крім того, це ж які гроші платити треба! Зараз у лікарнях укола дурно не дадуть! Чиряк не виріжуть! А це ж — перешити заново людину! Тут, десь-то, мільйонами не обійдешся! — Ще більше жахається Ганька, намагаючись уявити собі цю страшну суму. І не може… — То чи не луче тій людині, щоб так не мучитись, віддати ті мільйони на церкву, якщо Бог не дав дитини чи родини?!
Але, видно, Світланка іншої думки, бо аж наче сердиться:
— Ай, тітко, вам і сто гривень — мільйон! Я вам про одне, а ви все на гроші переводите! Вам аби гроші!
— Мені — аби гроші? — дивується Ганька. — Та вони мені в селі наче без надобності. От вам наче, в городі, їх більше треба…
— Ай, тітко! Заладили про ті гроші… — ще більше дратується Світланка. — Я вам про те, що городські жінки дивляться за собою до старості! Не те що сільські: запорпається коло тих свиней, полів-городів! У тридцять років уже баба! От ви, тітко, бодай зрідка у дзеркало дивитесь за тою роботою?
Нічого Ганька не втямила з тої балачки. Зате Гася у всьому розібралася, ще й Ганьці розтовкмачила:
— Ага! Он воно шо! Їм уже подавай наймичку з прічоскою! Бо вони, бач, без прічоски — брезгуют! А пенсією тітчиною не брезгуют? Лиш тіткою, що коло них, наймитуючи цілий вік, зробилася так, шо на людину не схожа?!! Га? От безстидні! Отого-то вона й спитала, твоя небога, чи ти, тітко-дурко-наймичко, у дзеркало дивишся!
А чого ж? У дзеркало, старе, потріскане, забуте нею на стіні серед рушників ще дівкою, Ганька дивиться. І часто! Щоразу, як має на люди вийти. От і зараз, задерши догори голову, шукає себе в густому сивому тумані. Нарешті знаходить своє худеньке, засмагле личко, обрамлене, наче сяючим колом, жовтогарячою хустиною. Дивується: чого ж це вона на людину не схожа? Людина як людина… Як усі сільські жінки в її літах… І, не помітивши жодного ґанджу, біжить галопом з хати. Але без яєць, бо сьогодні базар — не продуктовий, сільський, а промислових товарів, який влаштовують щосуботи крамарі з усього району. Оце повідкривали люди свої лавочки та й їздять по селах у будні дні, а в неділю ярмаркують у райцентрі. Гафійка їздила туди, казала, чого тільки там нема! Треба буде якось і Ганьці з’їздити. Але — коли?! За тою роботою і заботою Ганьці нема коли вгору глянути, не те, що по базарах їздити! Хоч і хочеться, дуже хочеться… Треба буде якось напроситися в попутники до котрогось із братів чи племінників — вони щонеділі туди їдуть і машиною, і тракторцем з причепом — то олію продавати, то крупи, то городину… Фермерують, то й мають, що продавати… А Ганьці нема що, бо свині все підмітають. Хіба витрішки. Але якраз вона й любить — витрішки продавати. Бо нема, як каже Гафійка, в неї совісті торгувати. А таки нема. Якось, а було це ще за колгоспу, напровесні, коли роботи на полях ще не було, кажуть їй братові:
— Поїхали,
