Ганька – сама собі ворог - Галина Тимофіївна Тарасюк
Нема Ганьці де дітися. Мусить купляти, бо ж люди дивляться! Подає Ганька продавщиці, що на машині ввихається, гроші, бере на оберемок кавуничку, ледве запихає в китайську торбешку… і наче чує, як з хрустким тріском розколюється навпіл під ножем кавун, бачить соковитий, густо-малиновий м’якуш, притрушений морозцем… Ото вечеря буде! Не забути б чорного хліба купити… А от і хлібовоз, і чорні буханці на полицях видно. Ганька купує цеглинку «бородинського», кладе зверху на кавуничку. Йде слухняно за Гафійкою, що теж собі кавуна купила, з базару, що вже неквапом згортатися почав. А кавуничка виявилася насправді кавунярою, завбільшки з добрячого кабанюру… Чимдалі Ганька відходила від базару, тим кавун важчав, а скоро почав водити Ганькою по вулиці то вліво, то вправо, і вона час від часу зупинялася, клала торбу боком на землю, притримуючи ногою, щоб він не викотився і не закотився в калюжу, які на вулицях їхньої Балабанівки не висихали навіть у посуху.
«Як ходили за колгоспу задрипані по вуха, так і зараз ходимо. А кричали: буде приватна собственность — буде порядок! Ага, буде! То не собственність треба міняти, а голови в наших людей», — думала Ганька, пильнуючи кавуна.
Гафійка теж зупинялася, дивилась на ту боротьбу Ганьки з кавуном, хитала головою, лютуючи на Ганьчиних родичів та приповідаючи, як над покійником:
— Боже-Боже, як вони тебе витеребили, Ганько, мов той колосо-очок… Тобою ж вітер колише… Бо-о-оже, кавуна не може донести! Боже-Боже, вічна наймичка!
Ганька мовчала, бо що мала казати? Гафія знає своє, а Ганька — своє. Гафія цілий вік себе знає, а Ганьці нема коли про себе заботитись, бо в неї — родина. Брати, сестриця, племінники… Усім треба помогти, бо їм, як не є, тяжче, як Ганьці. Бо в них — поля, худоба, усьому лад треба дати, зорати, засіяти, а солярка все дорожчає, зерно — дешевшає, людей важко найняти до роботи — не хоче ніхто в селі робити. Здали паї свої фермерам — робіть, що хочете з ними, хазяйнуйте, а ми будемо відпочивати. Чи це тепер люди такі переродилися, чи Ганька не змінилася, що не може второпати, чого це її Гафійка усе настрополяє і піджухує не так проти родичів, як проти роботи:
— Нашо тобі те чуже хазяйство? Чого ти на них так тяжко робиш? Скільки тобі треба? Подумай про себе! Ти ж заслужила собі отдих! І вони обов’язані дбати про тебе!..
Звісно, Ганька на все це звично відказує:
— До чого тут, Гасю, мої брати-сестри, коли я сама хазіювати хочу?!
Але їй не вірить Гафійка. І не лиш вона. Усі в селі. А якщо отак-о подумати, то яке їм до неї діло усім? Бачиш, сочуствующі знайшлися. А, не дай Боже, Ганьці заслабнути, ніхто з них не прибіжить, а брати й сестриця прийдуть, бо — рідна кров.
Гафійка, мабуть, догадується, про що мовчить Ганька, бо лиш сопе затято. Коли минали Марусині ворота, Ганька спинилася передихнути, але Гафійка заступила власним тілом їй дорогу до хвіртки:
— Куди! Неси додому! Сама з’їси! Не будь собі ворогом!
Але було пізно. З хати вже бігла Марусина Людка:
— Ой тітко Ганько! Оце кавуняра! Це ви — собі купили?!
— Та де?! — зраділа Ганька. — Хіба я його сама з’їм?! Такого кабанюру! Ото надріжу і лиш спортю. Бери, Людко! Вас багато — враз з’їсте!
І не встигла Гафійка рота розтулити, як Людка вхопила торбу з кавуном і вскочила в сіни. Тільки двері ляснули з відлоском.
— Шо-о-о за дурний характір! Такого характіру не лиш я — світ не бачив! Гой Бо-о-о-же! — заголосила, як над покійником, аж синя з досади Гафійка, дивлячись на щасливу Ганьку. — Ну от, віддала і раденька, що дурненька… Гой Боо-о-оже, сама собі ворог, нє — гірше ворога лютого! Гой гі-і-ірше…
Але Ганька не зважала. Звільнившись від важкого кавуна, легко й весело зачеберяла додому, сяючи на всю вулицю жовтогарячою хусткою, тою, яку збиралася колись Юлі подарувати.
