Правила помсти - Ельма Кіраз

Гарячий душ та густа пара допомогли мені розслабитися. Тіло вже так не боліло, а ногам стало легше. Бо весь день на підборах в спробах втримувати рівновагу не дуже приємно позначається на їхньому стані. Але мої думки знову і знову повертались до тієї ситуації. Як він тримав мене за талію. Як дивився в очі. Що, бляха, було в його голові. Його погляд в той момент був наче затуманений, я добре помітила це. Не скажу, що це була симпатія чи хтивість. Але розібратися в цій ситуації я ніяк не можу. Якщо відкинути все і залишити тільки нас двох в той момент, то складалось враження, що ми, чи хоча б лише він, давно та щиро закоханий. І так проявляються почуття. Але це ж така маячня, що аж смішно. Варто не звертати уваги на непотрібні дрібниці і зосередитись на головній меті, але чомусь не виходить. Дідусь би був шалено мною незадоволений. 
Вийшовши з душу, я просто накинула халат на голе тіло. Знайшовши в міні-барі пляшку вина, я відкоркувала її та надпила просто з горла. Хоча й міні цей бар назвати було складно, бо алкоголь тут був у повноцінних форматах. Потім разом з вином я гепнула на ліжко і почала шукати щось цікаве по телевізору, щоб хоч якось розважитись в цей жахливо нудний вечір. Та сумувати, зрештою, мені не довелось.

— Як ти тут опинився!? — я голосно крикнула, коли перед моїми очима зʼявився Тарас.

— Мені набридло пояснювати, — чоловік важко видихнув, — моє завдання це захищати вас. То ж доступ до того місця, де ви знаходитесь…

— Не випробовуй мої нерви, — я розлючено підійшла до охоронця, міцно тримаючи халат однією рукою біля шиї, щоб не вийшло ніякого казусу.

— Северин Богданович питав, як ваші успіхи. І що ви змогли зробити за сьогоднішній день.

— Змогла не прибити тебе. А це мені коштувало неабияких зусиль.

Тарас дивився на мене зверхньо, наче на підлітка, що безпричинно бунтує перед батьками. Але в нашому випадку все абсолютно не так. Дідусь просто наповнив його сміливістю та своїм захистом, тому цей довбаний охоронець не соромиться так поводитись зі мною.

— То що вам вдалося дізнатися? Якісь ідеї вже є? — його спокійний тон дратував. Страшенно. Але це вже мабуть в мене проблеми з нервами, якщо я так реагую.

— Поки що нічого. Чи ви думаєте, що це так легко, — я надпила вино з пляшки, — мені потрібно максимально втертись у довіру. Завоювати прихильність. І аж тоді…діяти.

— Я можу зробити це замість вас, тільки скажіть. Бо як на мене, все це буде надто довго, — Тарас скривився.

— Ні, — я стиснула зуби, — я сама мушу помститись за тата. І як каже дідусь, все має бути витончено. Щоб всі решта розуміли, що кожен платить за те, що вчинив. Якщо його вбити зараз просто так… то дехто навіть не зрозуміє причини. 

— У вас та дідуся залізна витримка, — Тарас важко видихнув, — я б напевно не зміг так довго чекати, будучи так близько біля того, хто знищив мою сімʼю.

— Це все? — я скривилась і закотила очі, бо мені вже набридли ці дурні розмови, — я не потребую ніяких моральних…настанов.

— Повідомляйте мені, будь ласка, про всі свої плани.

— Ага, звісно. Ні! — я вказала великим пальцем на двері і Тарас на диво спокійно послухав мене. Я пройшла за ним, щоб зачинитися після того, як він піде. Але в коридорі вже стояла Олена. 
І картина була просто…неймовірна. Я в халаті на оголене тіло з пляшкою вина в руках випроваджую з номера чоловіка в костюмі. Власне, всі емоції були написані в дівчини на обличчі. 

— Я-я…цей. Привіт. Артур Ігорович сказав, щоб я прийшла до тебе по фото. Спочатку я дзвонила тобі, але ти не відповідала. Потім довелось шукати через рецепцію…

— Добре-добре, досить, — я натягнуто посміхнулась, — заходь.

Олена кивнула і прослизнула в мій номер, ніби мишка. Я сильніше закуталась в халат і завʼязала пояс, бо вже набридло притримувати його руками. Потім знову надпила вина і бачачи спантеличений погляд дівчини, запропонувала його їй.

— Ні, дякую, — вона легенько посміхнулась, — наніч намагаюсь не пити.

— Молодець, — я кивнула їй, — а я так втомилась, що просто мушу трохи розслабитись. Ненавиджу підбори. А сьогодні в них довелось провести весь день.

— А я люблю. Взуття на підборах здається мені таким елегантним, вишуканим. Чесно, воно додає мені впевненості.

— Немає нічого кращого за зручні кросівки, — я засміялась і відкривши ноутбук, переглядала сьогоднішні фото та чи все з ними в порядку. Долиставши на початок, я побачила фото Артура, яке зробила тоді просто, щоб позлити його. Насправді вийшло навіть дуже непогано. Його обличчя крупним планом і знову ці сіро-зелені очі. З цього боку було дуже добре видно його шрам. І задивившись на нього, я уявила собі, що залишаю на його щоці ще один. Значно більший, глибший, сильніший… І він так сильно мучиться… Ти й не уявляєш, Артуре, на яку вудочку втрапив. І що чекає на тебе жахлива розплата.

— То як тобі моє запрошення на каву? — тишу вирішила порушити Олена. 

— Якщо чесно, я не думала про це. Та завтра, можливо, було б ідеально. Бо ще один день я точно буду тут і не повернусь додому.

— А де ти живеш? — спитала дівчина і я розповіла їй той мізерний мінімум, який було можливо. Виявилось, що ми з одного міста, як і всі, хто працює в їхній фірмі. Так само як і Артур. Тому після цього я побачила на обличчі Олени радість, мабуть вона думає, що ми зможемо бачитись частіше. Хоча взагалі-то я й не проти. Мені подобається проводити з нею час. Та і врешті хочеться мати хоча б одну подругу.

— То як минула конференція для вашої фірми? — я вирішила спитати просто з ввічливості.

— Наче добре, — Олена знизила плечима, — я точно не знаю. Бо мені ніхто до кінця нічого не розповів. Я спробувала запитати в Артура Ігоровича, коли в нас ввчері була підсумкова нарада. Але він взагалі не розмовляв зі мною. Ну тобто…був наче десь на своїй хвилі. Такий задуманий, роздратований…

— Хто б сумнівався, — я хмикнула і посміхнулась кутиком губ. Але ці слова дівчини знову змусили мене задуматись. Їхня нарада була вже якраз після того, коли ми закінчили. Отже після нашої несподіваної дурної близькості. Невже Артур так довго не відпускав цю ситуацію. Та що за маячня! Я повинна думати про те, як краще пристрелити його, а натомість в моїй голові бурлять роздуми про те, чого це він так дивно поводиться, бо торкнувся мене і глянув в очі.