Правила помсти - Ельма Кіраз

— Я просто…тут трохи прохолодно, — я оглянула ресторан, намагаючись знайти ввімкнений кондиціонер, щоб підтвердити свої слова. І він був, але досить далеко від нас.

— Коли я отримаю фото? — Артур різко змінив тему, а я була тільки рада.

— Не знаю. Якщо вам не потрібно їх редагувати, то хоч сьогодні. 

— Куди треба буде підʼїхати?

— Не хвилюйтесь, заморочуватись не потрібно. Я живу тут, — мої губи розтягнулись у хитрій посмішці.

— Що? — він здивовано округлив очі, — чергова випадковість?

— Я не винна, що в цьому місті так мало хороших готелів. А точніше лише один, — я нагло брехала, бо й гадки не мала, що тут взагалі є, особливо які готелі.

— Ну, зрештою…так і є, — Артур зміряв мене поглядом. Знову. — Але я не думав, що фотографи так добре заробляють, що можуть ночувати в таких місцях так довго.

— Ви знову судите мене лише по тому, що я фотограф? — я нахмурилась.

— Знову? Коли я вже встиг зробити це раніше?

— В потязі. Нагадати? Думали, що я помилилась вагоном. Чи навіть власне самим потягом.

— Не сприймайте все так серйозно, — він важко видихнув, наче йому стало нудно, — займайтесь краще своєю роботою. Не хвилюйтесь, ще недовго залишилось до кінця.

Артур пішов, а я просто полегшено видихнула. Його присутність так близько дуже давила на мене. Кожен раз я думала про те, що мушу зробити і його зверхність та нахабність лише підпалювали мій азарт. Кожне його слово змушувало мене розуміти, що він заслужив на те, що його чекає. Навіть якщо ти такий до біса привабливий. Ти зробив злочин, Артуре. Тому маєш поплатитися за це. 
В кінці конференції була невелика вечеря, де навіть для мене було підготовлене місце. Я здивувалась, але зраділа, бо насправді зголодніла. Поряд зі мною сіла Олена і перебування за цим столом стало трохи приємніше.

— А це всі ваші колеги? — пошепки поцікавилась в дівчини.

— Майже. Дехто залишився в нашому офісі, бо все-таки потрібно продовжувати працювати. Я теж мала залишитись, але Артур Ігорович дав мені шанс виправити попередню помилку…— дівчина винувато опустила погляд.

— Гей-гей, — я поплескала її по спині, — вже ніякої помилки нема. Ти виконала своє завдання. Фотограф тут. Купа фото. Все гаразд.

— Дякую, — вона посміхнулась, а я відчула, як по грудях розлилось приємне тепло. У мене ніколи не було подруги чи навіть просто знайомої, адже після смерті батьків я навчалась лише вдома. Дідусь забороняв мені виходити будь-куди. Тому зараз спілкуючись з Оленю, я розумію, що ми б непогано змогли поладнати.

На завершення конференції врешті свою промову виголосив Артур. Я практично не слухала цієї проповіді, бо відразу ставало смішно на словах «довіра», «відданість», «безпека»… Так, він говорив їх в іншому контексті, але з його вуст такі слова звучать максимально лицемірно і я дивлюся на нього через призму своїх емоцій. Після того, як Артур закінчив, вони попросили ще зробити групове фото для всіх і потім гості почали збиратись додому. Поки їх випроводжали, я збирала свої речі.

— Дякую вам за роботу, — Артур підійшов до мене, коли я намагалась сховати камеру в чохол.

— Я б могла сказати «немає за що», але це буде брехня. Бо з вами працювати важко. Там в потязі ви здались мені трохи приємнішим чоловіком.

— В цьому бізнесі неможливо бути добрим чи привітним. Я повинен тримати хватку. Інакше не буде успіху.

— Мені це не цікаво, — я закотила очі та махнула рукою, — я ненавиджу цифри. І будь-які пояснення щодо них.

— А що ж ви любите? — Артур схрестив руки на грудях і я помітила, як сильно рукави піджака обтягнули його мʼязи.

— Себе, — коротко відповіла, — цього достатньо.

— Справедливо, — він кивнув, — ваш егоїзм відчувається здалеку. Я б навіть сказав…егоцентризм.

— Ідіть до біса, — я фиркнула і захотіла якнайшвидше піти геть. Але ж забула, де я та в чому взута. То ж мої незручні туфлі послизнулись на плитці та я ледь не полетіла на підлогу, разом з фотоапаратом. Але міцна рука різко охопила мене за талію і я практично повисла в повітрі. Я налякалась, то ж серце билося швидко і дихання було частим та коротким. Рука сильніше стиснула моє тіло, але на щастя, блуза не пропускала дотиків. Наші погляди зустрілися дуже близько. Сіро-зелені очі Артура звузились. Не знаю, про що він зараз думав. Я ж дивилась на нього та згадувала той день. Той момент, коли пролунав постріл, а батько вискочив переді мною і різко впав. Я лише встигла глянути вниз, а авто з нападником швидко зникло. Я не запамʼятала його. Або з жаху забула. Але зараз він переді мною. І ці гарні очі бачили, як вбивають невинну людину.

— Я…— нарешті сказав хоч щось чоловік і важко ковтнув, — прийшлю по фотографії Олену.

Він різко поставив мене на рівні ноги і швидким кроком зник з поля мого зору, виходячи з ресторану. Я стояла, наче вкопана і дивилась туди, куди пішов Артур. Що це було? Невже він таки згадав мене, впізнав. Чи згадав про батька, адже ми справді дуже схожі. Я швидко поправила свій одяг, взяла речі та так само поспішила повернутися в свій номер. Хочеться якнайшвидше відпочити. Та прийняти душ, щоб змити з себе сьогоднішній день. І ці не надто приємні дотики.