Правила помсти - Ельма Кіраз

— Що ви взагалі тут робите? — я примружила очі, — здається, ваш номер не тут.

— Звичайно, — чоловік коротко засміявся, — ви ж чудово знаєте, в якій кімнаті я живу, правда ж?

— Це не змінює суті мого питання, — я схрестила руки на грудях. Так, я вже починала запізнюватись на зустріч до Олени. Але просто мусила перекинутись декількома словами з Артуром. Щоб пошвидше втертися до нього в довіру, бо мені вже починає набридати вся ця історія.

— Якщо ви не забули, то у нас тут була конференція. Мої підлеглі живуть практично на кожному з поверхів. І у мене можуть виникати деякі робочі питання до них, уявляєте? — його голос став серйозним, якимось аж занадто офіційним для такої розмови посеред коридору. Мене це відверто здивувало, бо ж ця робота — лише прикриття.

— Не думала, що таке питання вас так зачепить, — я поправила пасмо свого волосся, що чомусь вибилось з зачіски.

— А ви куди так поспішаєте? Готові з ніг зносити.

— До Олени. Ми йдемо трохи розважатися.

— Справді? — пирснув сміхом Артур, — вона це вміє? Я думав, Олена може лише не виконувати доручення.

— Відчепіться від неї вже, — я підійшла ближче і практично прошипіла ці слова йому в обличчя, — бо пошкодуєте.

Я кинула останній косий погляд на чоловіка і пройшла ближче до ліфта, щоб натиснути кнопку. Двері майже одразу відчинились і я зайшла всередину не оглядаючись. Проте весь ліфт був у дзеркалах і мені довелося побачити єхидний вираз обличчя Артура в одному з них. Коли двері зачинились, я полегшено видихнула. Він схоже енергетичний вампір, тому що з кожною нашою новою зустріччю я почуваюсь все гірше. Присутня якась незрозуміла важкість, наче на спину поклали важку коробку. Не дивно, що він займається такими жахливими речима. Він цього розправитись з ним тепер хочеться ще більше. 
Вийшовши з ліфта на першому поверсі я відразу побачила Олену. Вона чекала мене на диванчику і я поспішила до неї.

— Привіт, — я посміхнулась, — вибач, трохи запізнилась. Цей…дурний ліфт ніяк не хотів приїжджати на мій поверх.

— Нічого, — вона якось вимучено посміхнулась, — я сама нещодавно прийшла.

— Що таке? — я уважно розглядала дівчину, — ти якась бліда.

— Не знаю…весь день нудить. Мабуть вчора щось не те зʼїла.

— То ж ми можемо нікуди не йти, якщо тобі погано. Не страшно, вдома теж є купа цікавих місць.

— Ні-ні, все гаразд. Я в нормі. Тому можемо йти.

Я трохи зі стурбованістю глянула на дівчину, тому що її вигляд справді був досить хворобливий. Але якщо вона запевняє, що все гаразд, то переконувати чи заперечувати я не можу. 
Обраний мною бар був недалеко, то ж ми вирішили пройти до нього пішки. Дорогою Олена розповідала мені щось про себе, а я ж практично весь час лише слухала і могла лиш додати від себе щось банальне та несуттєве. Не хотілося звалювати на бідолашну дівчину жахливу історію мого життя та моєї сімʼї. Та й взагалі, зважаючи, що я повинна зробити, нехай якнайменше людей взагалі хоч щось знають про мене. Як би я прихильно не ставилась до Олени, то це навіть для її ж блага. 
Бар зустрів нас тьмяним світлом та досить гучною музикою. Людей було достатньо багато і глянувши на дівчину, я помітила, що їй тут досить некомфортно. Мені ж така атмосфера дуже подобалась, хоч і через дідуся я бувала в таких місцях дуже рідко. Або він приставляв до мене охоронців, а декілька останніх років це вже був Тарас, тому про спокійний відпочинок не могло бути й мови. Я потягла дівчину до віп-столиків. Спочатку вона страшенно заперечувала, але я переконала її, що все гаразд. Гроші це абсолютно не проблема, тим більше, коли платить кредитна карта дідуся. Біля нас одразу ж зʼявився офіціант, то ж я прийнялась робити замовлення, бо Олена повністю довірилась мені. Я замовила декілька видів коктейлів та закуски. Випивши по одному, ми помітно розслабились. Я прикрила очі та відкинула голову на надзвичайно мʼяку спинку диванчика.

— Вибач…я відійду, — Олена винувато опустила очі та попрямувала до вбиральні. Я ж взяла наступний коктейль та продовжила насолоджуватись вечором.

— Не знав, що розваги у вас саме такі, — поряд пролунав жахливий голос, від якого я мало не випустила келих з рук.

— Ви знущаєтеся? — пискнула я.

— Кіро, якби я міг, то точно б зберіг себе від чергової зустрічі з вами, — навіть в тьмяному світлі було видно, що Артур закотив очі.

— Тим не менше, ви тут, — я поставила коктейль на столик та підійшла до чоловіка, — думаю, ви слідкуєте за мною.

— Знову ваш егоцентризм, — він похитав головою, — але світ не крутиться навколо вас. Не знаю, хто змусив вас бути такої думки про себе.

— Ну тоді що ви тут робите? — я схрестила руки на грудях.

— Мій давній товариш запросив мене випити, — Артур повернув голову до одного зі столиків та кивнув. Там сидів незнайомий мені чоловік, який відповів йому піднятим келихом та посмішкою. — Ми давно не бачились, от зʼявилась нагода. 

— Що ж…я вам повірю, — я хитро посміхнулась. Мені наче й було байдуже, що Артур буде казати. Але чомусь не покидала думка десь глибоко в голові, що можливо він таки слідкує за мною. Бо зрозумів, хто я така. Бо впізнав.

— Я вже тут, — поряд зʼявилась Олена, — ой. Артуре Ігоровичу. Добрий вечір.

— Бачу, ваша нова подруга всіляко вас розважає. Може, це піде вам на користь. 

— Т-так, я просто… Я…

— Для чого ти виправдовуєшся? — я мало не огризнулась, — ти що на роботі? Чи зараз робочий час? Заспокійся, поза офісом він не твій керівник.

— Втручатись не обовʼязково, — Артур строго глянув на мене.

— Кіро, вибач, але я все-таки погано почуваюсь, — Олена опустила голову, — мабуть я не витримаю стільки часу тут бути. Краще повернуся в готель.

— Ох…добре, — я поклала руку їй на плече, — ходімо.

Я взяла Олену під руку і навіть не глянувши на Артура, повела її до виходу. На вулиці їй помітно полегшало, тому вона дістала телефон, щоб викликати таксі.

— Я дочекаюсь з тобою, — впевнено сказала я.