Правила помсти - Ельма Кіраз

В ресторані було на диво чудове освітлення, то ж фотографії виходили вдалими. Іноземців було досить багато, хтось розмовляв англійською, хтось якоюсь іншою мовою, проте Артур підтримував розмови зі всіма. І це мене відверто приємно вразило. Але я швидко відганяла такі думки, бо він зовсім не заслуговує на будь-яке моє схвалення. Я фотографувала партнерів, його колег, але сам чоловік рідко коли потрапляв у обʼєктив, наче навмисно уникав цього. Хоч він і керівник фірми, але як я встигла помітити, поводиться дуже відчужено та обережно. Зрештою, чому я дивуюся. Мабуть ця робота лише його прикриття, щоб творити свої брудні справи. Тому Артуру й не цікаво бути в компанії звичайних людей. Я вчепилась в нього поглядом, поки чоловік розмовляв з якимось з партнерів. Вивчала кожен жест, кожну зміну емоції. Хотілося детально вивчити кожен його міліметр, щоб потім надавити в найслабкіше місце. Артур помітив, що я розглядаю його. З зовсім непомітною, але не для мене, нахабною посмішкою повернув голову в мій бік. Підняв одну брову. І якби поглядом можна було вбивати — чоловік вже б лежав мертвий. Я різко відвернулась, ніби розглядаючи картини на стіні. І відчула, як в сумочці вібрує телефон. Внутрішній голос точно дав зрозуміти, хто саме викликає мене. Тому я спробувала швидко знайти найтихіше та найприхованіше місце, щоб відповісти.

— Так, дідусю.

— Чим ти займаєшся? — як завжди, рівний та холодний тон.

— Працюю, — буркнула, — а що?

— В якому руслі ти працюєш? Тарас про все мені розповів.

— Хто б сумнівався, — я розсміялась, — вибач, але ти сам змусив мене тут залишитись.

— Ти мала слідкувати за тим чортом! — гаркнув дідусь, — а натомість що?

— А натомість я саме цим і займаюся, — я процідила крізь зуби і відчувала, як сильно починаю злитися, — твій вірний пес навіть не може правильно донести інформацію.

— Тобто? Ти разом з Посійчуком? — його голос став спокійнішим.

— Так. Моя, як ти любиш казати, дурнувата робота допомогла підійти до нього дуже близько. І сьогодні він постійно у мене на очах.

— Памʼятай, для чого ти там. І що в результаті маєш зробити. 

— Думаєш, я про таке можу забути? — я мало не крикнула на весь зал.

— Я слідкую за тобою, Кіро. Памʼятай, — і більше не сказавши нічого, дідусь просто вимкнув телефон.

Моєму обуренню не було меж. Як мене дістала така його поведінка. Якби не він, то зараз я б тут не стояла, ховаючись за вазонами. Не вигадувала б, як можна обережно вбити… Все моє життя зіпсував мій же дідусь. Але я опинилась в залежності від нього. Десять років він вчив мене, маніпулював мною та моїми почуттями. І я вірила йому. Мабуть, вірю і досі. Бо мій тато не заслужив на те, що з ним сталося. І мама так само мала б зараз бути живою та бути поряд зі мною. Я важко видихнула і в той же момент поряд зʼявилось знайоме обличчя.

— Ви тут, — Олена посміхалась і наче була спокійною. В руках у неї був келих з мартіні, то ж, мабуть так і було.

— Т-так, — я натягнуто посміхнулась, — захотілось трохи заховатись від цієї метушні. Ще й голова розболілась. І давай вже на «ти», не дуже люблю офіційність.

— Добре, домовились, — вона ледь помітно посміхнулась. — Я теж не люблю, коли дуже багато людей. Але інколи це рятує. Можна загубитись в натовпі.

— Твій керівник більше не чіпав тебе? — я вирішила дізнатись в дівчини стан речей. І чи справді Артур може бути небезпечним для неї.

— Ні, — Олена похитала головою, — ми навіть і не розмовляли після того. Він весь зайнятий іноземцями. Та й добре.

— Якщо що, кажи мені, — я поклала руку їй на плече, — він не має права з тобою так розмовляти. 

— Знаю. І я б теж хотіла так вміти постояти за себе. Але я надто слабка. Надто…соромʼязлива. Не можу заперечувати, не вмію відмовляти. 

— Я можу навчити тебе, якщо хочеш. Ну…це буде дуже складно, не приховуватиму. Але реально, — я глянула на Олену і помітила, що в неї загорілись очі.

— Дякую… Я б…я б хотіла пригостити тебе кавою. Коли ти зможеш?

— Не знаю. Насправді, я тут ненадовго. І коли повернуся додому, не уявляю. Мої плани…досить непередбачувані.

— Дівчата…— біля нас зʼявилась одна з колег Олени, — Артур Ігорович кличе вас. Вже злиться.

— Чорт…— буркнула Олена, а я лише закотила очі.

Ми повернулись до залу, де всі вже сиділи на своїх місцях, а один з іноземців стояв біля трибуни та про щось розповідав, показуючи слайди на проекторі. Для кращого виду презентацій в ресторані зробили тмяніше світло. А мені як фотографу працювати стало гірше. Та я професіонал, то ж навіть в таких умовах отримувала чудові кадри, хоч і доводилось часто всіх відволікати своїм яскравим спалахом. Артур чомусь не сидів зі всіма, а стояв збоку. То ж підійти до мене йому не завадило нічого. 

— Ваша подружка погано на вас впливає, — сказав він майже пошепки.

— Мені потрібна була перерва, — я ігнорувала його, продовжуючи робити знімки.

— Я плачу вам за зйомку. А не за те, що ви відпочиваєте.

— Може досить? — я кинула на нього злий погляд, — якби не я, ви б зараз стояли і червоніли перед своїми важливими друзями. Ну, максимум, робили б фотографії на телефон. То ж раджу вам обирати тон розмови. І взагалі слова. 

Артур був вражений тим, як я розмовляю з ним. Звісно ж, він звик, що Олена тремтить лише від одного його погляду і виконує все, що він скаже. Мені ж відверто начхати на його статус та посаду. Для мене він — ніхто. Бруднорукий вбивця, який спокійно спить ночами, наче нічого не відбулося десять років тому. Наче він не залишив дитину сиротою. Не змусив бачити найжахливіші миті життя, що досі переслідують мене у нічних кошмарах. І якщо він думає, що може отримати хоч крихту поваги, то дуже помиляється. Я готова накинутись на його мʼясисту шию та вчепитися в неї нігтями. Чути, як він хрипить та важко дихає… Як хапається за останні секунди життя… Я прикрила очі, спочатку уявляючи все це, а потім заспокоюючи себе, бо руки почали треміти.

— З вами все добре, Кіро? — абсолютно спокійним тоном спитав Артур, — ви наче тремтите.