Правила помсти - Ельма Кіраз

— То ходімо працювати, — я поправила фотоапарат на шиї і пройшла повз них обох. Підбори відбивали приємний звук від плитки. Але коли я зупинилась, то побачила, що Артур все-таки відчитує Олену, ще й дуже емоційно. Я не чула, про що вони говорили, але дівчина була налякана. Спочатку ти вбив мого батька, а тепер знущаєшся з бідолашної дівчини. Нічого… твоя розплата близько. Я настільки задумалась про своє, що й не зауважила, як хтось підійшов та заговорив зі мною.

— Не знав, що ви фотограф, — Артур стояв непристойно близько та нагло розглядав мене. Як же добре, що ці ґудзики на блузі защіпнуті під шию.

— А я не знала, що ви дозволяєте собі так розмовляти з підлеглими. Ще й з жінками.

— Вона провинилась вже декілька разів за останні два дні. У нас важливі гості. Мені по голові її погладити? І взагалі, як ви таки змогли знайти вільний час? Вона ж переплутала дати…

— Шановний, — я натягнуто посміхнулась, — я просто проходила повз ридаючої дівчини. Яка розповіла мені про тирана-керівника. Їй просто підвернулась вдача у моєму обличчі. Бо я виявилась фотографом. Це не мене Олена замовляла, а когось іншого. Дякувати не потрібно. А от похвалити дівчину, яка змогла вийти зі скрутного становища, варто.

— То ви мабуть з організації захисту всіх невдах та лузерів? — його голос набрався іронії, — Олена лише на стажуванні. І вже все провалила. Гляньте на неї. Хіба вона може працювати в такій серйозній компанії?

Я повернула голову до дівчини, яка продовжувала стискати ту дурнувату серветку. Так, вона не була схожа на акулу бізнесу, яка відгризе голову будь-кому. Олена соромʼязлива і трохи емоційна. Але це не дає ніякого права принижувати її. Все можна робити та говорити значно делікатніше. Так само як і мій батько не заслуговував на смерть. А ти своїми руками натиснув на спусковий гачок. І куля прошила йому груди. І вже зовсім скоро тебе чекає те ж саме.

— Я з організації, що бореться за справедливість, — врешті вимовила я, коли покинула свої думки.

— Кіро… з вашими вміннями, я думаю, ви зможете допомогти Олені стати краще. Бо якщо вона не зміниться… нам з нею доведеться попрощатися.

— Ви занадто багато берете на себе, Артуре.

— Взагалі-то я керівник цієї фірми, — він скривився і підняв одну брову.

— А я просто фотограф, — я підняла камеру і клацнула просто перед його обличчям. Він не очікував цього, тому спалах засліпив чоловіку очі. Артут декілька разів покліпав, а я тихо засміялася.

— Ви небезпечна. Я запамʼятаю це, — він протер очі і теж засміявся.

— Не уявляєте, наскільки, — я хитро примружилась. Небезпечна. Він ж навіть не здогадується, що в моїй валізі лежать два пістолети, якими я повинна забрати його життя. Дивлячись на нього, постійно згадую тата. Якби він був живий… моє життя склалося б напевно зовсім інакше. Але натомість зараз переді мною стоїть його вбивця. Мило розмовляє зі мною і навіть нічого не підозрює. Невже не памʼятає? Ми ж з батьком так схожі, як дві краплі води. Чи може на його рахунку вже стільки вбивств, що він навіть не запамʼятовує обличчя своїх жертв. Усвідомивши це, я мимоволі глянула на Олену. І якийсь страх зародився всередині. А якщо вона якось так сильно розізлить його, що Артур не стримається… Впевнена, у нього з собою теж є не один пістолет. Чи навіть ніж. 

— Кіро!? Ви чуєте мене? — його голос вирвав мене з думок.

— Вибачте? Задумалась…в якому ракурсі вас найкраще фотографувати, — мої вуста розтягнулись в кривій посмішці.

— Нам найголовніше зробити знімки з партнерами. Я це останнє, що ви можете фотографувати.

— А ваш…шрам, — я звузила очі, — прибирати його?

— Ні, навіщо? — Артур щиро здивувався, — я ніколи не соромився його. Це…згадка.

Я дивилась на цього чоловіка і знову зʼявилась та дилема, що була в потязі. Я не памʼятаю взагалі тієї людини, що вбила мого батька. Все це виясняв дідусь. Тому зараз переді мною наче й звичайна людина. Досить привабливий чоловік. Але і натомість той, хто залишив мене без сімʼї. Я похитала головою, щоб вигнати такі дурні думки з голови. Лише помста. Він поплатиться за все.

— То що ж… ідемо нарешті працювати? — я уважно слідкувала за виразом його обличчя.

— Звісно, — Артур посміхнувся, — от уже здається приїхали наші партнери. 

Чоловік пройшов вперед і направився до іншого входу в ресторан, де вже стояло багато людей. Я ж пробувала швидко йти за ним, як виходило на цих дурних підборах. Артур час від часу повертав голову і дивився на мене, але я вдавала, що не помічаю цього, а налаштовую фотоапарат. Гра починається.

Любі читачі♥️ не забувайте ділитися своїми враженнями, ставити вподобайки та додавати книгу в бібліотеку. Ви - найбільша мотивація для автора, щоб глави виходили якомога частіше. 
Дякую за активність♥️