Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

А Костян стрибав, як шуліка, де ніхто не думав, рубав, куди не мірив. Сухов’язий, він іще ні разу не втирав поту… То Фредегар обганявся йому із щораз більшим неспокоєм, обіцював понеділки разувати, п’ятниці говіти, на престолах свічі класти… Зорив, увесь – одно сторожке око… І справді, в якусь мить Гурович зігнувся проворно до скоку вниз, до бою з землі, тоді ж випередив його ясновидюче мудрий, пекельно допевнений меч – Фредегарів…

Костян ждав на це – миттю грянув убік і чудовим підкидом озброєної ноги, гладко видертої зо стремена, із силою зашиб противника в бороду, закутану залізом.

Обидва вони схитнулися з розгону, як цупко зв’язані й розузлені нараз дерева. Та Костянове залізо величним махом, досвідним, смертоносним, піднялося, як вихор, понад мигтливий Фредегарів шолом…

– Досить! – закликав Беля, високо підняв руку і, розстрясений з тривоги, вихилився з намету понад горище.

– Досить! – закричали й собі розколихані трибуни. – Досить!

Фредегар сходив п’янливо з поля – не дивився нікуди, важкого, як сам, коня, скупаного в гарячій росі, віддавав чурі. Костян між скрегіт зубів видихував даремний труд, виски у нього лопотіли дзвінко.

Поблідлий як рядно, і наче вищий, як був, від враження, княжич збирав порубані думки. Над ним гуділо, перевалювалося, немов шипіли іскри й повзли гіркі дими. Це упав грім й обдер жмут зелені з його молодого серця.

І справді? Уже ніколи вона, така бажана, не краситиме його щасливих днів і молодецьких ночей?

Його душа томилася важкою тугою, й разом із цим найтайнішою її звісткою, ніби шепотом, невідхильним допевненням, що творило його силу, він знав, що не стане волікти за собою молодого болю ні не дозволить смуткам обеззброювати себе в дорозі і тривозі. Він знав уже тепер, крізь усю жагу й правдивість відчуття, що все те він оставить незабаром назавжди, серед перегорілої від сонця пушти чужої країни.

Осінні дні плили над Володимиром золотистою рікою, нескоро віщували зиму. Тільки недавно, трохи перед жнивами, київським шляхом пролунав тупіт важких фризьких коней: дванадцять добре стережених возів привезло з Овруча віно Рюриківни. І вона сама навстріч княжичеві усміхнулася рум’яно з баского рисака, якому на замковому порозі покладено між ушками весільний калач із свічками й блакитними повзами барвінку.

Мстих Ізяславович був рад цьому подружжю. З його пліч ізсунулася журба за волость, за рід. Від часу несподіваної смерті жінки він знемагав щораз частіше в своїм великім ліжку зі шкур – на руках блиск ікони, осяяної день і ніч.

Аж прийшла осінь – осиротила Волинь.

Мабуть, не стукнули Мстиславовою домовиною у хатній поріг під винос тіла… Мабуть, не розбили на цьому порозі похоронного глека «за всі голови». Ще гомоніли журливі похвали князеві, суятня тризни й музика дзвонів, а вже інша новина: Романового брата, що держав Бересте, не стало в живих.

Приєднав Роман братню волость до своєї – з литовцями став межувати. Єдина поки що дорога завойовницьким твердим мріям, випад на Литву, була відкрита. Берестейщина стала нараз дорогим алмазом у князевому вінці.

Ще трохи – й на Ятвяги, на Литву князь жбурне увесь свій творчий непокій, руськими копіями, як молодим лісом, укриє займанщину!

Наборзі вирішене подружжя стало йому небаром невигідне й тяготливе. Він не бажав ділитися ні з ким життям своїх думок, невгамовною душею, – у своїй найглибшій істоті вільний, виключний і самітний, як орел на гостроверсі.

Княгиня ж щораз устрявала не в пору в його свободу: то приносила на долоні мертву вивірку, що її вбила з лука, нехай не прятає на зиму горіхів попід замкову огорожу, то оповідала йому, як вона совгається, їздить на коні, надівсе ж ціляє з лука без догани… З таємним видом, гей перед дзеркальцем, що порух, то люба самохвала, вона шепотіла було, як удома, в Овручі та Суздалі, у тіток, послужки, що їх не любила, боялися прясти ввечері при світлі й відкритих дверях… її боялися…

Серед беззв’язких, наче хлоп’ячих, ласк, вона називала князя диким куманським войовником, сама – дитина північних лісів, із мрячним, себелюбним серцем.

Тим часом князь прислухався: він не переставав ні на хвилину цікавитись усім, що було Ростиславичами й галицькою волостю; величчю Ярослава за границями держави і його повною безрадністю супроти боярської самоволі дома – відчуженням князя й вельмож від громади й ненавистю народу до верхів.

Він берігся Осмомисла, проте думав, як це він господарив би на його місці: ходив на виправи сам, не послами, по кусникові обривав би суміжні чужі уділи, щоб закріпити власні, та залізною рукою приборкував бояр. Нові права, що зміцняли б простолюдина й наближали до князя, давали б йому повноту влади. Побити коріння – тоді воно запахне!

Поки що міцними засобами безпеки, договором оборони проти Литви і Ятвягів, торговельними та господарськими хитрощами він спутав цупко князів-сусідів. Кожну ж вільну хвилину віддавав ловам, їздив щораз у далекі волості, між Сян і Попрад, ген у Волосатський Бескид…

Буває, як велетенська неспокійна тінь снувався, зорив… З чудовими соколами Дербента, нарядженими, мов східні божества, й ватагою гончих собак Роман клав поколодви на ведмедів і диків, ходив на рисів та зубрів, п’янів враженням суворих подій, смаком одчайдушних перемог, окремих та єдиних.

Серед стріч і розмов по монастирях, серед бенкетів по дворищах він обсновував своїм хижим владним чаром щонайзнатніших чужих боярів. У зразковім способі скупої мови, з кожним ясним і міцним словом на своїм місці, скривалася своєрідна краса. Просовгнути цією мовою примани майбутнього, зачаровувати людей було легкою річчю, й Роман оставляв за собою прихильників, що, здавалося, могли б божеволіти з любові для нього.

Рюриківна нудьгувала – зачне бува то це, то інше, кине. А щоб виявити себе