Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

– За мною завжди юрба, – збентежено спалахнула дівчина. – Коли ж не куплю речі, що перша йде в руки, то інша непригожа!

– О, ти, носильнице гараздів у пусті крамниці! – хитав головою розсмішений володар.

– Таке саме було щастя Сверріра із заги, гребенаря, що досяг владичої корони, – віддула губки княгиня.

Двері нової церкви стояли відкриті широко. Усе блистіло там від краси ікон, від веселки фресок, від чудового посвіту емалей. У високому вікні, що його саме спаювано з драбин оловом, звісний Рандольф, син Алібертів, співак церковних вікон, митець на шклі з далекої Равенни, видвигнув натхненною кистю тонку проблему легенди.

Одіте смарагдовою сукнею, тугою, як дзвін, у завої з перської камхи і повним дзбанятком у руці, як живе, стояло на шклі Кондрине братнє дівча. Воно схилялося там вузьким високим станом шльних квіток чи метунів дисків над раненим войовником, що вмирав біля її ніг. Пес, брунатний, як сарна, злизував кров поміж острівці дикого терносливу.

– На Хорса! – палко забувся князь у думках своїх, став теплий лицем, як полуднє. – Зеленгора! Маленька ціна великих побід, розтратниця, що прохожому даровує славу!

Церковну баню украшували митці – мозаїки з високих помостів, – у «чамур», у свіжо розведений водою вапняний цемент клали шестигранні кусники різнобарвного шкла: з них творили малюнок. Тло було золотошкляне, все інше, коли треба було тіней, матове, прозоре знову, де треба було блиску. Широкоотвертими очима позирали звідтам мученики і святі з пальмами в руках, знаком небесної перемоги, і з хрестами на ясному пурпурі єпітрахилів. Біля їх ніг лестилися крокодили Єгипту, леви й вовки пустинь.

Грецький мозаїк вигладжував саме скінчену уже наверхню ікони Івана Апостола. Наймиліший Христовий учень підніс ось правицю, що в ній держав перо, ліву опер на книжці, поданій йому янголом. Біля них супився розгойданий вітрами орел.

Осторонь мозаїка високо стояв художник у сірому плащі з кистю в рухливих пальцях. Він викінчував на бічному полі склепіння малюнок сатани-василіска. Кучерявий архістратиг високої роботи налітав копієм із чорного видовженого коня на страхітну появу. А василіск ждав із гордим спокоєм, ніби молодий ідол, озброєний неторканою силою з голови до п’ят. Причаєний на скелі, осяяній ярким вічним огнем, він здавався жадібно зацікавлений не так копієм архістратига, як променистим ранком, що заглядав у храм крізь римське шкло.

Якраз митець зійшов униз глянути ще звідтам на свій твір, на пливку зелень василіскового хребта у багряно-фіолетових смугах і на вирячені, кам’яні очі, що вчинили із нього раба. Всі дні, доки він красив оцю примху райдужним олієм, не було для неї нічого досить доброго, досить величного. Щораз виринала якась хиба у взаєминах площин, у насиленні красок, і від глуму над своїм творцем василіск ставав косоокий. Рум’янець перелітав, як дим, по обличчі митця: видно, любив він свій творчий замисел, хоч його і млоїло від власної уяви.

А ненаситець ярився згірдливо, жадав жертви понад усі інші, благовонного курива з найліпших сил душі.

Князь отяжів у цій не його стихії, із пільгою відходив із країни художніх ідіом під блакить звичайного зимового неба. У дверях оглянувся: митець оглядав іще створу, оперту м’яким черевом на кігтях із плівками, з короною розщеплених пер на потилиці, подібних до з’явів і мінливих, як перло. Радів, що розв’язав уповні назначене завдання, – чув, що вхопив мент, де зійшлася у влучному перетопі краса чар-живини з мерзотою без меж?

А Рандольфова легенда, Зеленгора, не бачила ні малюнка на церковній стелі, ні віконного шкла, де вмирав войовник у бурі красок, не бачила й себе з дзбаночком на шклі… Вона думала саме над лиховісними словами княгині. І вирішувала, що варто полум’ям свого серця живити ім’я, велике в народі.

На досвіті пронісся над Володимиром крик літаврів. А коли сірина невиспаного ранку кидала тінь на чорно-білі пасмужини піль, звал людських грудей, копій та мечів, як залізний ліс, рушили в похід.

Княгиня лопотіла гриднями в зім’ятій одежі, коси-змії носила на руках.

Княжу постіль, ще теплу, стелила стара ненька, і Рюриківна питала в неї:

– Де Зеленгора, Чаро?

– Де ж би, ясочко? З походом від’їхала із своїм стриком, із Кондрою, ця твоя Зеленгора! Кондру ж в останню мить помістили у санях позаду чорнолюддя, зігнаного з усяких глуш. Коли оті старовіри найдуть по дорозі дуба, дерево божків, або коли блимне балка в стрічнім очереті, Кондра жертвуватиме за своїх людей свят-дубові й болотяникам.

Зітхнула старуха, прядь волосся спрятала під очіпок.

– Треба таки в поході й земного бога, треба Кондри примівника… А твоя Зеленгора – я ж бачила – у шкуряному одягу верх дротяної запинки стрибнула з коня Кондрі оцьому в обійми, сміється: «Ясен-шум я тепер, не Зеленгора!»

О, як скажено впилася Рюриківна гострими нігтями в Чарине обличчя! Течійки крові, мов червоні разки, потекли до старих губ. Стало гидко, й була хвилина, коли на саму княгиню найшли памороки.

– Клич в цю мить мойого сокольника Малушу! – скричала, як бісиця. – І пропадай з очей, геть, геть!

Малі ноги в сап’янових капчурах диким тупотом наповнили гридню, аж зашугали тіні на полив’яній долівці, в покрасах із міді, та потемніло доразу все срібло ікон.

Станув незабаром в порозі рудий суздальський парень, водяні, вирячені очі встромив у княгиню, завмер.

– Сюди! – веліла йому.

І разом застрягла хижими пальцями в його заков’язлих із жаху раменах, дихала шепотом, ніби вогнем, підкладеним під стирти, бурхливою ніччю без зір, непокаяним маревом поміж зимові сосни.

– Здоганяй, Малушо, здоганяй похід! Як вітер над дахами, чотирисхильними, як дощ із скапу, де в кожний час лихо готове до