Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева
Князеві було досить. Він велів через посла просити Кондру, скритопоганського жреця, зашитого в старі гаї П’ятиднів, щоб він вислав на часок до княгині молоденьку братню сироту Зеленгору. Там плекали ще нишком старе вогнище та пили мед із прадідних рогів, що пригадували лататих волів й оксамитний ласкавець левад. Гожа і проста, зарадна й смілива, нехай поверне вона в свій бік норови дружини, нехай відтяжить його, Мстиславича!
І тільки в теремах явилася Зеленгора у своїх тугих, мов різьблених, смарагдових сукнях, із в’юнким станом, як пільні квітки, чи метуни дисків, – перед князем змерехтіли нараз усі приваби походів і закликали до змагів, до боїв, до півдикого раювання…
Це ввійшла у хату краса життя, яка чинила все, що б хто не затіяв і що б хто не марив, правдоподібним, ясним і легким.
Ще трохи, і князь став помічати: коли вдягає шолом із золотими закотами, пояс, де дзвенить меч із держалом у нефриті, оперізує нагрудну бляху, риту в оленячі подоби, коли задумами йде на пробій, береже обовязку, як влади, то в цьому є виразно щось із Зеленгори.
Коли ж із пільгою скине з себе зброю, швидше, ніж треба, ляже, запізнитьвеликоважну розмову чи серед наглої нудьги залишить її, – оп’яніє у грубій люті, оставить добрий замисел упівдороги, коли ось-ось – і на нічім скінчилося, то це є уся Рюриківна.
Погубна вузина, де в кам’яних жолобах без сонця й без мурога клекоче в пінах недобра ріка…
А з литовського пограниччя вже вдруге слали до князя послів із мольбами прибути, струснути ворожий чорнобір, викурити з нього кривавого ватажка Свейкинта, рятувати життя й майно княжих людей.
– Воюють нас Литовці! – ламаючи руки, хвилювалися посли. – Воюють нас, кляті, ні ночі, ні дня! Вискакує щораз розкошланий Свейкинт із своїх лісових осіків, де реве наша заграблена худоба, наша полонена челядь!
Як на те, осінь не хотіла ніяк відходити, розсміяна червінню й промінням, – мокляки не затягалися стужею, грозили. Аж одна-однісінька ніч змінила все дотла: білою скрицею злисніли поля, як лебідь, сплила зима, запишалася… Заздалегідь готові полки з гір і полки з долин, бойове тягло насторожилися, ждали поклику трембіт, огнів по курганах довкола…
– Що бачиш у буквах, віща Зеленгоро?
Чупер із-під ковпака облітав чорною мичкою поза ліве князеве ухо. Багрове із снігом узуття було немов насякнуте червоним вином.
Вона кинула почерез поруччя замкового рундука останній жмут букових гілок, що з них ворожила свій день, відповіла не зараз:
– Виходить небезпека мені… Остерігає мене дух дерева, і я вернулася б радо в Кондрину хату! Там пусто, княже, він сам…
У цій хвилині підбігла з верхніх теремів Рюриківна, загорнена в довгу плахту, лисовим хутром підбиту, й сама, як лисичка, в’юнка, жовтоока. З вередливим покриком вона обняла дівчину:
– Похід на Литву, Зеленгоро!.. – заголосила. А день саме такий короткий і в теремах так скучно!
Вона відчула миттю свою мализну, як стій підвела себе вище:
– Не буду я, коли пущу князя проти зими, голоду, спраги й смерті!
– Велично героєві, коли б’ється в голоді з вовком за корм, у спразі з орлами за напій поранний! – погідно розважала її Зеленгора. Рюриківна досягнула нагло вуха дівчини шепотом як жар:
– Похід із Володимира? Вишлю посла слідом! Кричатиму через нього, що хвора я й без часу гину! Аж тоді передасть князь полки тисяцьким своїм, а сам вернеться до мене, побачиш, Зеленгоро!
Одним скоком вона сіла поруч князя у колесницю, що з брязкотом золотистої упряжі прикотилася перед тереми. З нежданою силою молода жінка втягнула туди ж Зеленгору, у багатомовному стискові не пускала її рук із своїх прикрих пальців.
– Буде, як схочу… Хто ж проти мене – вб’ю!
Князь хотів перед походом глянути ще раз на розгар робіт у новодвигнутій церкві на старім городищі, у церкві, де за могутнім планом увихалися рої митців та ремісників. Він бажав бути сам і від негодування збив ковпак із чола в каплях поту.
– О, мій Суздалю! – закликав тільки.
У вусі в нього забриніла зачута десь серед піль пастуша пісня:
А що ж мені по худобі, що подвір’я залягає... А з нелюбою жоною моє серце умирає!І наче від блискавки, він зрозумів, що Рюриківна, її мала, местна душа в’ється в його долю кривими дорогами, глухими пастками, руйнуючим дзвоном свого: «Ні!»
Нахлинуло порівняння: Зеленгора… Він подумав, трохи глумливо, про жертви, які ждуть це нещоденне, мало не смішне в своїх поривах дитя. Знав, що життєве право таких, як вона, обмежить її чимось напричуд марним, затравить, зацвяхає, потопче…
Їхали чвалом серед вулиць у білих облаках садів, серед поблисків бань і молитовної гри дзвонів над Володимиром. Один із них грав, як Десятинний над Дніпром, – святково, повно й гримуче: серце войовника під дзвінкою сорочкою з міді. Київ став нараз перед князем у всій своїй розкішній красі, і його серце, мов розщеплене оске-пом, занило із кривавої туги.
– Галич, Галич перш усього! – із силою вирішував майбутнє.
У середмісті коні стали – мимо журби й сліз, княгиня забагла мережива до нового чільця. Зеленгора, вислана на розшуки, стрибнула у якусь пусту крамницю, у цю ж мить зароїлося там від покупців, як
