Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева
Він піддер узад довговолосу голову й почав виводити любовну хвалу незнаній лебединій шиї, волоссю, як весняна буря, й пещеним рукам, окрашеним змієвиками із сапфірів.
Стрічки плили, мов пахощі із нахиленого хрустального кубка, – перші слова цих стрічок починалися кожне тим самим звуком, що попереднє. Мало того, вони кінчалися так само: засвідчували блискучий хист найзнатнішого лицаря із двору Єрменгарди.
– Який темний край! – з наглим потом на чолі зжахнувся д’Анжу, коли його алітерованому віршові відповіло глухе, немов вороже, мовчання. Крім маркіза Лянсльо, один Дітмар із Айсту, підморгуючи, спочував йому, то граф, привиклий лицемірити, сховав подратування в усміх, найувічливіший, і загукав із повних грудей уже звичайною ширшавою мовою:
– Коли б хто з вас, достойні лицарі, думав про панію з Блязону інакше, ніж я, кличу його на гладке місце!
І кинув опірений капелюх чурі та з поспіхом узяв у нього з рук низький нормандський шолом, острогами сп’яв неспокійного коня під узористою габою і станув напоготові.
Хтось іздалеку засміявся, та йому перебили як стій. Костян, нетерпеливий, із думкою про завдання, яке ждало його, аж підстрибнув у сідлі:
– Що за теревені! – воркнув згірдливо.
Його підпоміг легковажним рухом кремезний, як дубок, із підтятим вкругголови волоссям Грвоя, Боснієць, – він глузував необачно й просто:
– Я перший заперечу! Верзе хтозна-що!
Мов тільки ждав цього, граф, згідно із змаговим звичаєм, ударив вістрям свого меча об Грвоїн щит, розкрашений подобою змії із полум’яним жалом…
Розлягся голос літаврів, що сповістив змаг, перший з черги. Іграючи конем, франк став окружувати ворога гнучко й пливко, як серед двірського танку.
Це була картина, немов вишита шовковими вузлами на старім коврі, та вона тривала не довше стиха, що його виголосив граф на честь своєї любки. Грвоя, силоміць втягнений у видовище, приневолив противника полишити всякі прикраси й перейшов до наступу, як буря.
Немов на крилах, так бистро, немов молотом, так важко, – злітав оце Грвоя на в’юнкого франка у круговороті всяких красок.
«Який гарний дивогляд!» – думав здоровий і простий Боснієць.
Д’Анжу біг йому тепер із поля наперекіс, хилявся щораз з-під надоїдливого копія, просовгував себе та ключив, як ключить звивчатий лис, гонений добрим псом.
Обігли так грище вже тричі – Грвоя звільнив бігу, щадив свого шляхетного коня із Серебрениці-Плянини, проте берігся, причаєний вдумливо, мов їздець, виритий в ониксі, в старій боснійській печаті. То франк на одну хвилину призабув, де він, згадав, як гуде срібний гомін у глибині недавніх любовних строф, а тоді… Грвоїн меч злетів на його панцир, аж луски посипалися ясним градом довкола.
Він устиг іще останком сил крикнути за пощадою й летів уже з сідла – та його меткий чура припав до нього, волік зомлілого, вів коня, стогнав і кляв погано.
А гамір, що знявся, як вітер, степеницями й ганяв над столоченим грищем, скоро приліг, бо ось виїхав на своєму світлогривому стрункий, мов ялиця, Костян із Турі. Проти нього біг уже викликувач, сповіщував грімко:
– Його милість Костян Гурович, вельможа із землі Русичів, з Божою поміччю стає оце на герць!
– З Фредегаром із Отену! – загримів Костян своїм могутнім голосом – і в цю мить вістрям копія сягнув у лаву послів, зачепив прикрим звуком щит, спертий об коліна Одового наслідника…
Посол побагровів – пригадав свою таємну ролю, зважив і те, що висланникам не слід було боротися на грищах… Глянув в Белине обличчя, було нерозгадане, переймив погляд Сарольти… У нього встромилася темна синява її нагло стривожених, як у дитини, очей…
Зрадів любому цьому жахові Фредегар і рвучко, немов розгубився від жадоби заблистіти переможцем, дав знак своєму чурі подати йому зброю, підвести коня у червоних чічках, у косах, рудо плетених над в’язами, красуня із Швабаху.
Розлягся удруге голос літаврів, появу обидвох лицарів звитали захоплені оклики. Вони мішалися із собою, як оті квітки на грищі, покидані хтозна-ким і для кого…
Костян об’їздив спроквола поле бою, здавив жменею свій щит, набиваний вовчими іклами, й не спускав із ока Фредегара, вів його перед собою, як ведмедя за кільця пробитих ніздрів, на одній отій понурій іскрі, що грала крізь визір у сутінках Фредегарових повік.
Сонце викочувалося чимраз вище, відбивало у зброї снопи полум’я, повітря ставало як огонь.
Їхали так повагом й оддалеки, – в якусь мить згідно відкинули списи, рішені на боротьбу мечем. Збиралися в собі, кріпли… Аж грянули обидва разом, один навалистий, як ботюк, із коротким торсом і силою Гренделя зі старих заг, другий – як лискавка, як жало гадюки. Заки перший, оголомшений лютим запалом, скочив противникові до грудей, другий обкрутився уже тричі довкола нього, обшукував мечем пильно й зневажливо, немов у веселій ігрі, всі кути його великого тіла… Зачеплений, наступав і собі, відпирав удари, ніби справді ведений за кільце.
З лав угорі зірвався ошалілий гомін очарування і втіхи. У перелетній зупинці, одною миттю тишини, пролунали дзвони церкви святого Стефана, з їх м’яким, як арфа, благовістям. І ще трель жіночого сміху, шелест ронених із грудей квіток…
То борці пішли знову один на одного, – Костян свіжий і меткий, як зразу, напирав, сік уліво, заскакував управо, грізно підбирався до Фредегарових грудей…
Як вітер, ганяв оце співучий Костянів меч, що на нього поволі, з намислом, щораз пнявся із сідла силач Фредегар, як сліпий ящур, що лінувато вилазить з-під каміння.
– Це ніякий змаг! – стурбовано піднісся Беля із своїх коврів. – Це справжній бій!
Його цікавістю заволоділа хвиля високої напруги, з якою юрба слідила двобій, і Беля похилив голову до Гейзи, палатина, розвідати те,
