Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

– Думав я, – відповів, розгойданий щастям, – як достойно вдягла б твою голову перемітка Ольги, святої княгині!

І став із відхненням, що спало в ньому по цей день, оповідати про красу діадеми із срібних простокутних бляшок-аркад, нашитої на старинне, у суканій скані, полотно.

Королівна мовчала, немов усе, що чула, було зайве й даремне, збентежено обкручувала на пальці перстень із грецькою геммою.

– Скажи ж, – молив палко юнак, – скажи, що чинити в твоїй обороні? Хоч і не слід мені змагатися з оцим лицарством мандрівним, приколю копієм Райнольда на грищі, бо ж він тут тільки свій власний посол! Ні, Фредгарові не вчиню я цієї честі, – пошлю до нього найметкішого з моїх лицарів! Скажи тільки, й він осмішить, розчавить влізливця повік!

Голівка униз, голубі рукави понад брови, ні слова відповіді… Десь там у саду скричав заморський птах, сплюскотів водограй, здовж гранітного муру стійковий там і назад.

Гнів імив юнака до болю з приводу мовчання легковажного, тієї ніжності довгокосої, що веліла йому, войовникові, коритися перед собою… Він забаг поглумитися з цієї пригоди на свій твердий лад.

– Квітко чужини, Сарольто! – проніс серед туги. – Мироносицею зориш з-під твойого золотого сяєва, хоча ти тільки ворожий наїзник, що дари топче ногами, а молитов не розуміє!

І повернувся йти геть, а тоді королівна навперейми йому, крізь перли дрібних сліз:

– Невільно мені, витязю, приректи нічого! Й любити невільно – ніколи! Хіба не знаєш цього сам, і я мушу, – спалахнула гордо, – і я мушу плакати перед тобою!

Її голос заламався у душевному риданні:

– Воля? Любов? Найбідніша з тих, що хиляються у праці по спечних полях, має більше права на щастя, чим я! Королівські доньки цвітуть на те, щоб закріплювати косами державні союзи, щастям життя в’язати престоли, купувати мир країн своїми слізьми!

Помовчала, блискавкою звилися скорбні брови, а тоді стиха, під сонний спів іволги в листю:

– Це ж батьківщина дивиться на мене, – жде моєї помочі, тільки від мене може мати її… Хіба цього не досить, щоб за опору сильних пліч, якої потребуємо, за повагу в світі, що її в нас недостає, вийти мені за Райнольда з Бургундії?

– Пощо ті межі, питаєш мене, гостю здалека? І де сила, якої ми не могли б побороти удвоє?

Дивилася кудись у безсмертя, війнула на нього словом, леготом:

– Любов до рідної землі, витязю!

Усе навкруги стало нараз мов з іншого світу, і княжичеві видалося заздалегідь усе, що він скаже, недобре, непригоже.

Проте він кричав, і це був крик життя:

– Сарольто! На всіх богів Атилі й Ігоря Грекоходця! Клянуся: заки сонце завтра виб’ється на південь, руський меч напише договір – для мене!

І в пориві, якого не пригадував досі, на радощах чудової волі він біг угору сходами між кам’яні звірюки – шукати Костяна, довірити йому себе та Райнольдову смерть… Він майнув променисто в брамі квадратної вежі, між горорізи з червоного мармуру, як стріла, зловіще пущена до мети.

Ніч грається пильно тінями: ловить їх у пригорщі, підкине, розсипле, знову збере… У княжича рука під головою: його чоло, сміливий ніс та обрис міцної бороди місяць обмічує залюбки. І сниться княжичеві, що він біжить над грищем, як птах, без щита, – гонить із копієм, ясним залізом укритий, за Фредегаром з Отена… Доганяє, прицілюється, глянув – ворожий бік без ослони… Пустив його на голий меч, а сам, як перун, згори… Тричі паде і встає Фредегар, велику голову і ярі очі вовком на нього… Зламати б іще спис над ним, – ще тільки спис!

Але не ламає.

І сниться йому далі крик веселих коней у поранковому вітрі, Сарольта сперта об нього шумом голубого брокату… О щастя! Винове грозно, з огнів анфраксу увите!

Він несе його крізь сон до уст, солодке грозно оце, – все впівдороги, все здалека, – й не доносить ніяк.

Трибуни під коврами: королеві, його дворові й послам держав. Намет із злотоглаву, над ним герб Арпада. Навколо – достойники, пажі, розкішно одягнуті й закохані в собі жінки… Стяги усіх країн, напереді чорно-зелено-червоний стяг Угорщини.

Довго ждуть короля, – нарешті! Крик: Елієн! Чури поквапно кінчать водити коней, лицарі в лиснючих зброях, – готові. Їх облич не видно, заслонені навісом шоломів. Окличник біля столу з ціннощами, призначеними для по-бідників, сповіщає довгу низку прізвищ, відомих у світі.

За королем зайняли місця вельможі, Сарольта в жемчужному вінку на русих косах за батьковим плечем стоїть… Праворуч Белі, обидва в багрі роджені побратими, Андрій та Роман із Волині.

– Далеко ще полуднє! – думає Роман, проте хвилюється. Він кладе око на стрункого широкоплечого їздця, закутаного в бойовий виряд із головою.

– Костян! – витає його бурхливо.

Одержує мовчазний знак витягненої правиці.

– Граф д’Анжу просить дозволу на одне питання! – пролунав знагла голос окличника турніру.

І сам вертається на місце, де глітно стоять чури з усяких земель.

Так, граф перший увізся на своєму білому коні в середину грища і став, наче павич, що милу вибирає. У сталевій мережі до колін, хитро плетеній верх світлого шовкового кабата, в жмутах кармазинових стяжок, із високим капелюхом у перах, навислих, мов віття, граф поклонився з шанобою всім, засвітив м’якими красками, як цвітник, і підніс проти трибун своє повне, прегарне голене молоде обличчя. З-під круглих мальованих брів він стежив немов журливо за враженням своєї небуденної появи, коли кликав на притихлий доразу майдан:

– Найкраща й найчутливіша з усіх дівиць