Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева
Згомоніли привіти, палатинове слово з благих лиснючих губ у червоно магоневій бороді. Йому з повагою державного мужа відповів латиною красномовний єпископ Христофор, темновидий, у фіалковій рясі з вишитим у виноградні листки поясом і блисках дорогоцінного енколпіону.
Обидві ватаги дзвінко рванули з місця. Наглий блиск сотень смолоскипів ударив у них червоною загравою. Було видно, як на пожежі, замкову площу, залиту народом: виразні, брунатні лиця у шапках, вбитих над грубу повсть брів, волосся в уплітках, довгі пряди вусів, обкручені довкола вух, сорочки рясні, як стихарі, широкі, з шитими малюнками рукави…
Паленів визорений світ, лунали оклики, сипалося квіття коням до ніг, плескали в долоні мужчини, жінки підносили угору дітей, витали мрійними усміхами вірля з гнізда славутніх Мономахів. Ці усміхи, казка ночі рожевим туманом проводили княжий хоровод, що плив високо в сідлах, мов у зачарованому сні…
То Кмита, скарбник, сягнув до тугої калити край пояса й вулицями багровими, як жар, задзвеніли, посипалися у глоту срібні гроші з візерунком Спаса й ознаками волинської династії: мечем у кігтях завінчаного вірла.
Йому відповіли оклики під саме небо, юрба закрутилася широким круговоротом, стала з гомоном визбирувати княже пригісне між камінням дороги й виіскреним пирієм. Десь там пересварювалися відштовхувані люди, плакали налякані діти…
Старий замок із часів короля Ваїка палав гранітними вирізами аркад, як скам’янілий епос про меч бога війни, викопаний там колись Атилою, монгольським пастухом. В одному з вікон, де троє вогників свічника рожево капали на землю, станула в голубому брокаті дівчина з-над пільної криниці…
* * *Під вечірній спів пташиний, що наповнював сади наддунайського замку невмовкливою піснею, Андрій, Белин син, йшов із Романом замковими кімнатами. Вони гомінко розмовляли. В багровім безрукавнику до пояса, в золотистім демадані й короткім панцирі зі срібла, Андрій усміхався щораз свіжим рум’янцем і брунатним чупром, повним ржавих блисків.
Повагом наспівала княжа дружина: єпископ Христофор, Костян, Томир, Коснята, Негвар, Шварно, Кмита й інші бояри, слава і цвіт Волині.
У якусь хвилину обидва юнаки стали в дивному дожиданні – це Андрій обернув голову до Романа й поцілував його в обличчі срібного, на стіні, Розпяття. Помовчали святково обидва.
– Тепер ти друг мій, Арпаде! – ясно поглянув на нього Роман, та зараз же замовчав.
У відповідь Андрій обняв його міцно: з оцим прижмуреним Андрієвим осміхом перед очима, Роман подумав мимохіть, що коли йтиме в майбутньому на Польщу шукати матірнього сліду, землі Кривоустих, такий союзник, як оце Андрій, зможе йому добре забезпечити плече. Не метатиме ж він із-за гір камінням у п’яти побратимові! Але загарбане Уграми Закарпаття й Понадтисся? Хіба цілунком накриєш стару грабіж?
Двері престольної гридні відчинено широко. В алебастрових пугарах із оливою, під колонами, обкоптілими від чадних смуг, трепетливо горіли світла. У королівському кріслі в ясних узголовниках і м’яких шкурах сидів Беля, чорнобородий та підзорливий, як галка, з блідим обличчям, Андрієвим, тільки без його привабливого усміху.
І Мстиславич, окружений боярами, міцною ногою станув перед престолом: він подав королеві хартію від свого батька, всю в грубих шовкових плетивах, замкнених печатьми з топленої в сріблі живиці.
– Ваша Милосте! – закликав латинською мовою. – Оце хартія й гостинці від Мстислава з Волині, мойого батька. Прийміть слово й дари з землі Русичів!
Він радів тепер у душі знанням мов, що ними, побувавши на західних дворах, заволодів дуже скоро й легко.
Не прояснюючи ні на хвилину хмарного обличчя, Беля питав молодого гостя про його батьків та про враження з дороги. З єпископом, що подав йому в кедровій ракві золотий ланцюг, Мстиславів дарунок, й із Костяном, що вручив йому меч, колись Альп Арсланів, він розмовляв як знавець: з одним – про нові книги з Атосу, з другим – про його походи з князями. А тоді поцікавився ще, що саме вразило княжича найбільше після приїзду в Угорщину?
– Подібність ноші угорської і руської… З одного джерела, з Візантії, пливе культура в обидва краї, – живо відповів юнак.
– Справді, зв’язки наші з Царгородом дуже давні, – пильним оком глянув на нього Беля. – Візантійський цар Дукас із любові до нас дарував Стефанові половину його подвійної корони з похиленим хрестом. А в старій грамоті короля Неманії закріплені назавжди вашою ж мовою багатомовні слова, печать нашого союзу: «Грькє царьми, а фгрє кральми».
Княжич слухав з увагою нових для себе речей, а коли Беля не продовжував мови, поклонився з рукою на мечі, готов у пошані відійти, та в цю мить мов завмер у піврухові, знімів… За кріслом Белі, за срібними різьбами високого опертя стояла дівчина з поля, його недавня стріча… Голуба паволока, розшита променистим узором, якому перечили сум м’яко опущених уст і мрачний движок брів, була гідним тлом цієї краси. Дівочу голівку одягав ніде на світі не виданий накритничок із золотого листу.
– Сарольта… – шепнув побратимові Андрій.
За кріслом Белі миттю стало пусто, й Роман прочуняв. Королевич Андрій вів друга під руку в гамірну столову наву й говорив довірливо:
– Сьогодні вранці приїхав посол від Одона Медведя… Зачуваємо, хоче одержати руку оцієї моєї сестри для Одонового сина, Райнольда з Бургундії. З цим зв’язані державні договори великої ваги… І дещо тихіше:
– Такий приїзд не був би нічим дивним, але мою сестру повідомлено тайком, що посол, рябий, набряклий вином велетень, це сам Райнольд, що хоче на власні очі побачити королівну. Від самого ранку вона не находить собі місця, пропадає кудись верхи, вертається схвильована і, поки переконують її, плаче…
– Добрий господар Райнольд, син Медведя, – з гордою нехіттю замітив Роман, і серце його, як їдь, упекла туга. – Що ж? Хоче глянути на те, що купує!
З цим словом він справив бистрі кроки в суміжну
