Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева
Гуділо як в улії: поздовж празничного стола позасідали стобарвистим роєм запрошені гості, всі в своєрідних одягах: серед них франки відзначувалися м’якістю і прибагами ноші. Поміж їду та веселу, квітчану вином, розмову змагуни придержували біля колін довгі лицарські мечі з важкими держаками. Об в’язання стола і свіжомиті підвалини стін оперті були щити із знаками розет, лілій, свастик та звірячих подоб.
Стіл угинався під добірною їдою, дичиною карпатського чорнобору, рибами Тиси й Дунаю, птаством семигородських мокляків, виноградом із спохиль Токаю, переховуваним із пізньої осені в пісках замкового підземелля, овочами з долини Рамі, з полудневих угорських провінцій, райських закутин землі.
Обидва юнаки увійшли на підвищення, застелене коврами під отвертим на сади вітражним вікном, і засіли за окремий стіл.
Роман слухав звідсіль розсіяно, як цокали згуста повними пугарями Радогост із Олики та красень Зденко з Праги: вони хвилювалися з приводу якоїсь битви, де трапилася велика помилка, – болота позаду війська й розливна, з наглими глибинами ріка.
І ще Костян Гурович із мужнім голеним черепом, войовник у кожній думці, спорив над пугарем з Грвоєю, Боснійцем про те, що кіннота годиться на коротші бої, – де вони стають довгі, там вона ні до чого.
У цю мить княжич самохіть засміявся: це Ростко з Рагині відскочив як ужалений від свого сусіди, що саме вкотився за стіл, наряджений, як знатний чудак, у наморщений край шиї китаєвий плащ сутозлотний і стіжковату шапку з тхоринимбламом довкруги оксамиту. Це був половчин, права Белина рука, давно зайшлий сюди Аклан Томзакович.
Відсахнуло Ростка від язви руського степу! Хтось, що стежив за вигодами гостей різних вдач й обичаїв, перемінив їх місцями в цю ж мить.
– Оце ж і Вернберг із Тегернзее, окраса ясноволосої Германії… – сказав другові Андрій і піднісся з ослону послухати лицарської промови, що нею германець славив великий день і полум’яне вино. – А онде, – добавив згодом, – Удо й Гезильон, які стрункі, високочолі! Там знову граф д’Анжу в пильній розмові з молодим, ніби переодіта дівчина, Гугоном Лянсльо. Біля них дебелий Райнольд із Бургундії, під іменням Фредегара з Отену.
Княжич немов не чув його слів, думав про Сарольту, про короткі три дні турніру… То Андрій промовив голосніше:
– Чуєш? Німецькі васали співають хвалу своїм суверенам! Гідна наука нашим ворохобникам, клятим далматинським Богумилам!
– Хто це услуговує нам? – нагло поспитав Мстиславич, що мало цікавився маніхейським боговір’ям. – Це немов супи і яструби, замінені в погорджених людей! – насторошився з нехіттю.
– Це тільки сміливі розбишаки, міцні п’яниці й розкішні раби, – гомінко засміявся Андрій. – Це озброєна кігтями, що їх вириваємо, північ нашої Далматії.
– Дивно, як воно плужить Арпадам… – сказав княжич мов до себе. – Не своєю Далматією криваво піклуються, й сама ж Угорщина чуже гніздо, стара Паннонія наша колиска… Хіба думаєш, Андрію, слов’янське вперте плем’я подарує вам свій наділ на вічність?
Королевич спалахкотів: його вдарена гординя здригнулась. Уперше в житті він станув віч-на-віч такої чудової щирості. Негодування било об його серце, як хвиля об стрімкі береги. Дедалі він заволодів собою й навіть осміхнувся, коли згадав величне слово: дружба. Він глянув на княжича уважно і, примирений насилу, з новим почуттям обізвався вибачливо:
– Дамо собі раду, Романе!
Тоді ж нахилив ухо послухати Дітмара з Айсту, світлобрового соловія, митця оспівувати розкіш літа, гульби рейнських русалок, зустрічі й розмови великознатних коханців.
Але Дітмарові, незважаючи на зусилля прихильників, годі було у цю мить серед гамору прийти до голосу.
– Друзі! – кликав весело. – Хіба хочете бути як той Ратбод, фризійський войовник, що про нього, чортового сина, стоїть у книгах?
– Що, що вдіяв Ратбод? – питали гості одні перед одними, бо Дітмар був книжником, і світ знання стояв перед ним відкритий широко.
Цей відповів повагом, хоча сміх блукав по його свіжих опуких устах:
– Ратбод оцей, вельмисвітлий зборе, – поганин, коли станув нарешті у хрестильниці, задумав спитати Вольфрама, єпископа: «Скажи мені, достойний мужу, що сталося з нехрещеними моїми Ратбодовими предками?»
Єпископ відповів запросто: «Всі вони в пеклі, мій сину, – а втім де ж інде могли б опинитись?»
То Ратбод вискочив, як вітер із води, й закликав великим голосом: «Коли в пеклі ці чудові люди, ненаситні, як вовки, гидкі, як змиї, і смертежадні, мов орли, нехай краще зостануся з ними і я!»
Гучний сміх покотився широким відгомоном і не скоро затих. Тоді тільки Дітмар ударив декілька разів у струни перевішеного почерез плече інструмента і став співати про лови в ясну осінню днину і про красу летючого над смарагдовими лісами сокола.
А княжич із руської землі встав на ввесь ріст, немов від безмежної нудьги: заволоділо ним нестримне бажання вийти поза круг винового дурману і рябих розмов, глянути на потемніле вечірнє небо, на яке, може, дивиться саме Сарольта…
Пробіг! Яких це він чарів поживився?
Мов уречений тугою, княжич зійшов кам’яними сходами в зрум’янений сад, а там – побачив гнучкий обрис у голубому брокаті поміж мальви, червоні берла…
Хіба ж міг він гаятися у таку хвилину? Він біг, як сугак, із довгою місячною тінню біля рвучкого взуття, коли в думках дзвеніло водно: три дні тільки бути йому в Буді…
– Сарольто! – закликав спрагнено. – Від самої долинної криниці думаю тільки про тебе!
Вона засміялася, мов за серпанками:
– Що саме думає про королівну незнану чужий витязь із-за гір?
Гордо залунали слова, межі стали чіткі, проте м’яко наклонилося дівоче чоло послухати.
То княжич вибухнув радощами, як вітер над гладким плесом.
