Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева
– Що, скажіть, проглине істину? А світло липових скип хіба не гасне від фуркоту спідниць серед п’яного танку? Або хіба не стряхне полум’я білої свічі хоч би отрутне позіхання пса?
Гукнув це з грубим глумом та пропав між роздзвонені мечі.
А Малуша закарбував собі з оцієї події одне тільки слово. Пес… Він бігав проміж його думки, виляв хвостом та білими іклами забагав кривавої утіхи…
Аж коли вечірня зоря блиснула на зчервонілому небі, сокольник виповз із лігва поміж возами. Він колихався ще мов на хвилях, на одноманітній чиїйсь мові, підходив туди щораз ближче…
Це говорила Зеленгора, що саме нахилялася над хворим юнаком, спертим на плащ біля її ніг. З надставленого дзбанятка вона струмила в його спечені уста цілющий напиток і розважала поблідлого рівним, спокійним голосом. Трохи – і юнак глянув на неї пояснілими очима, підвівся на лікті, пробував говорити:
– Зілля напричуд… В’ється у мені, наче шовкова нитка довкола пальця… Тремтить і гріє, Зеленгоро…
Хтось переходив побіч.
– Ще одна ця ніч спокійна, завтра ввечері ми віч-у-віч ятвязьких станиць.
А другий:
– Пощо він отих Чорних Клобуків оплачує? Не краще дати гроші своїм? І говорять – після Литви йде в Переяславщину… Литва сусід, але степ над Россю з його Волинню хіба межа в межу?
Перший пояснював:
– Кажуть, воліє чужу кров проливати, як рідну, тим-то й Чорні Клобуки. Гроші на них із своєї скрині начеряє. Йому ж треба багато полонників, відводнити великі смуги Волині, поорати пустарі, лупати каміння для доріг. A Переяславщина хіба далека? І в нас не все добро цілиною при хаті.
Малуша стояв уже хвилину осторонь Зеленгори, думав думку таку страхітну й чудову, що далі не здержав утіхи:
– От добро знати, що зіллям лікуєте!
І аж задихнувся від хижого знесилля.
Знялася ніч, буря, зима з жалісним шелестом зледенілих трав, із дощем, що туго затинав проміж снігову круповицю. Погасли вогні, крім двох-трьох стійок – це сніговія тручала марну ватерку, ніби гралася з людьми в кошмарні жмурки. Проміж шкамаття хмар колихався яскравий човен місяця, освічував щораз три пера на чубі княжого шатра. Як вежа, стояв видовжений місяцем молоденький князь – Глібко Росткович, що впросився їздити наперед із молоддю на стежу, – його гострий шолом тручав нічне небо. Стійки в сірому, як тіні гуляйполя, подавали собі нічні поклики.
Перед самітним шатром край похідних возів хтось загомонів:
– Зеленгоро!
Здавалося їй, немов вона тільки що заснула під колисанку далинних арф.
Голос Малуші заплакав десь близько, полу шатра підірвав вітер і злопотів, як скажений.
Стрибнула з польового лігва, шубку на себе, встала.
– Що це? – питала напів у мріях. – Чого тобі?
– Смерть у таборі! – зламав руки Малуша над стрипіхатою кучмою волосся… – Князь звалився з ніг, то в жар його кине, то у дрож… Кличе тебе із зіллям твоїм, а то хіба цю ніч поникне головою!
Хустка верх кіс, цинове дзбанятко те саме, що вчора, останок запашного вивару. Біжать малі ноги на пучках пальців, за нею з серцем у горлі, ввесь у зловіщих підскоках, Малуша.
А шатра спали, закутані у вихор і бурю, останні вогнища попеліли синьо серед снігів, безмежна туга кутаіа поля, й бракувало тільки крику, щоб роздер її надвоє.
Як сірий відлив, виріс нагло перед Зеленгорою княжий намет, кичка пер шуміла над ним фуркотливим млинцем… А Малуша нагло приостався позаду, розчепірив довгі ноги у півобороті, як коли б мав підлетіти, і – з усіх сил жбурнув дівчиною у глиб намету, розпанаханого на вітрі, широко.
Залунав крик, неправдоподібний, – один тільки, а тоді дивний, немов співучий голос пса, що поклав хижу лапу на своїй наглій добичі, заплентав кігті в срібну сітку, здерту з чорних кіс, і щасливим виттям продовжав мить свого тріумфу.
Блиск княжого кресала? Вогонь? Свист, лопіт, біготня? Серед неї ховається, як в’юн, суздальський парубок, допадає приготовленого коня й гайда у тьмі назад! Виконав, що веліли, а тепер нехай брунатнокоса оплете його руками й цілує м’якіттю уст, звогчених до червоного блиску! І нехай птичого пістуна за його мовчанку вчинить боярином!
Простір ніс його у досвіт, як нічне жахіття.
– Що сталося? – питали в обозі ті, що не знали нічого, між ними Гальфдан у чаді розпуки.
– Що ж би? – нерадо відповідали їм другі. – Лада походу, Зеленгора, хотіла ділити з Рюриківною горностаї!
Ще трохи – й велике мовчання запечатало уста. Тільки Гальфдан, розхристаний, безтямний, лепетав своє:
– Други мої, пробіг!
А тоді в розгубі до краю, майже весело:
– Неправда це, неправда, як Гальфдан я, Свенгельдовий первак!
Світало. До князя, що з кривим порухом губ кам’янів уже на коневі в усім наряді бойовім, прийшли саме за кличем дня:
– Смерть ятвягові! – відповів жваво, як у кожний звичайний раз.
Він змагався проте з думками своїми, з палкою несподіванкою, з тайною ночі, та знизував плечима у душевній поразці.
– Сверрір, гребенар, що марив про царство… – проніс поволі.
І сплила по ньому хвиля нехіті, довга, як тінь.
Звивали табор метким, віками закріпленим, порядком, кожний, від тисяцьких до сірих чур, зайнятий своїм невідкладним ділом. Розгар прийдешнього дня накривав усе друге своєю безоглядністю, а набоці, ген поза скупищем людей і тягла, глухо суятилися рискалі.
Згодом два Абратові чури підняли за рамена людську постать у криво запнутій
