Гурійський щоденник - Гіоргі Кекелідзе
Так сталося, що Датіко став радянським службовцем, і одного разу його відправили у справі до Аджарії. Це було наприкінці серпня. Щоб освіжитися, Датіко зайшов у море. І кінець. Його шукали до вечора. У Гурії кажуть, що на Маріамоба[24] море обов’язково когось забирає. Інакше й бути не може. Після того випадку в дружини Датіко двоє дітей загинуло, один захворів. А сама вона випадково облилася окропом і спекла собі півтіла. «У неї і без того згоріла вся душа, — говорив Гімберг, часто хрестився і безупинно молився. — Господи, прости мені ту ніч, коли мій дід Датіко прокрався до святилища родини Накашідзе й украв каблучку, яка висіла на іконі Божої матері. А незабаром до влади прийшли більшовики, і за каблучку на пальці йому вже не було страшно», — продовжував молитися Гімберг. Так він молиться і досі.
* * *
Гурійці — народ сакральний. Свого часу Гурія була сповнена якогось особливого містицизму. Це я про інопланетян, яких Джемал і Зуріє бачили на чайних плантаціях. І Джонді був там. Хто-хто, а він ніколи не буває напідпитку повірте. З кладовища Бохваурі лунали голоси небіжчиків. Гела долонею утримував ложку. Кашпіровський, Кашпіровський. Газета «Лібо»: «Рука мертвої свекрухи потягла невістку до лісу, де її зґвалтувала змія. Віруйте у Всевишнього! Купуйте нашу газету! Теща зробила зашіптаний талісман із вовчих іклів і жиру». Страх і ненависть.
Якось до нас приїхала жінка-екстрасенс. У мене часто боліла голова, тому її привели до мене. Вона помацала мою голову. Подейкували, що в її руках біогени, чи біоструми, чи як вони там називаються... Вона водила рукою, а потім трясла нею, ніби хворобу обтрушувала. Коротше, цілий ритуал. Частина великого неповторного трагікомічного карнавалу 90-х. Гурійці багато з чим «борються»: не віддають борги в свята, не залишають відрізані нігті — їх треба спалити, бо інакше біс забере, побоюються почути крик зяблика неподалік від будинку... Одним словом, Гурія — це край містики, притулок страхів, очікування майбутнього болю, а не радості. Тут і заговорюють, і благословляють. Перший тост тут обережний — тост за мир. Другого лютого, на свято Жіргжілоба[25], розпалюють багаття, насаджують на палицю гумові галоші, щоб полум’я було чорним, страхітливим, і кричать: «Гей, хвостаті, забирайте все погане, а хороше залиште! Гей, хвостаті, забирайте не добре, а погане!».
Розділ VII. Шакро
«Як опісля дощу розпогодиться, піди, прив’яжи корову, а то вона з’їсть усі горіхи».
І ти прив’яжеш корову і сидиш. Корова пасеться, потім утомиться і вляжеться, відмахуючись від мух. А ти думаєш про школу, про дівчинку, яку любить весь клас. І ти. Думаєш про приставки «Денді» і «Сюбор», яких у тебе, напевно, ніколи не буде, і тому мрієш про «Денді» сусіда і про п’ятий тур «танків», про ламборджині на наклейці «Турбо», або про мотоцикл Bimota, який у тебе з’явиться, коли виростеш і розбагатієш. А ще про ботаси з підошвами, що світяться. І раптом корова повернеться до тебе і загляне в твої очі. І ви з коровою будете дивитися один одному в очі. Хвилини дві–три. Вона відвернеться і продовжить жувати траву. І ти продовжиш думати про ботаси, «Турбо» і фінальний футбольний матч 94-го року, про гравця Баджо під п’ятим номером. Одним словом, чи є щось довше і більше буколічних годин?
А потім піде дощ. Коли в дитинстві йшов дощ, мама відпускала мене в школу з парасолькою, і це вважалося найганебнішою справою. Ганебнішими за це були лише рейтузи і стіна. Тому, щойно я забігав за поворот, складав парасольку і залишав її в одному покинутому будинку, позаду старої поштової скриньки. Сам же, мокрий, йшов до школи як герой.
А на зворотному шляху дощ ішов рідко, і стояла найсиріша на світі погода. Я простував дорогою, і, як цього вимагала традиція, перестрибував через калюжі. Барви розливалися калюжами — це проїхала рідкісна у цих місцях машина і строкато закрапала їх бензином.
І ми йшли веселі, зовсім не в лад із цією сумною погодою. А коли мене посилали за дровами, то одягали в дідівський бушлат. Дощ мав запах цього бушлата. Незабутній жорстокий запах. Бушлат не тріскався і не зношувався, навпаки, це тебе він зношував. А його запах навряд чи назвеш запахом, — це надто ніжне слово. І взагалі запахи — це щось убивче, ціле людське відкриття, над яким варто замислитися. Є ще запах папороті, або щойно висушеного чаю.
Коли йдеш сільською дорогою, то не можна не відчути запах козячого гною, мокрої собаки, будинку, кімнатного повітря і знову запах будинку, а також багато інших сільських «ароматів».
А ще: метафора гурійського дощового осіннього ранку 90-х років — закопчене скло лампи. А закопчене, тому що напередодні допізна перебирали горіхи. То вітерець задував, то стара підкручувала фітіль. А метафора не в закіптюженому склі, а в тому, як його чистять вранці, вирваними зі старих книг сторінками. Такою була доля старих книг у Гурії — бути спаленими у вогні, використаними в туалеті або при такому ось чищенні закіптюженого лампового скла. Як курей на заріз, знімали книжки з полиць. З єдиною відмінністю: книги перед смертю не кудкудакали. Хіба що якийсь смуток випромінювала в очікуванні інквізиції «Всесвітня історія» 1974 року для четвертокласників або збірка віршів під назвою «О, мандарине, ти золото Гурії, що сяє в срібних руках колгоспу».
Ви бачили, як запалює вогонь фраза: «Ветеринар Схіерелі закотив рукава і мовив...»? А що мовив ветеринар Схіерелі, не відаю, бо сторінка на моїх очах почорніла.
Дід мій повісився за дощової погоди. Я побачив, як він висів, але мене одразу відігнали. А в день похорону я придивився до нього: хворе око, на яке він був сліпий, трохи запало. А рот був міцно і нервово зімкнутий, ніби дід на нас злився.
Він писав вірші й узагалі вважався людиною романтичною, проте здатною і на прагматичні справи.
