Гурійський щоденник - Гіоргі Кекелідзе
Шакро розповідав, як у дитинстві його лякали матір’ю, щоб за жодних обставин у нього не прокинулися почуття сина до тієї незнайомої жінки. Уперше свою матір він побачив, коли йому виповнилося 18 років.
Шакро працював помічником провідника в поїзді, проте мав великі плани на майбутнє. Коли дід повернувся до села Суребі, то створив сільський театральний клуб, в якому сам був і режисером, і актором. Вступив у партію. Забажав управляти селом, а оскільки для цього, як йому сказали, була потрібна вища освіта, дід у тридцять років вступив до інституту. Незабаром його направили працювати вчителем в Хуло, там він познайомився з бабусею, теж направленою до Хуло на роботу. Там вони й одружилися, а потім разом повернулися до Суребі. Шакро працював директором школи, завідувачем будинку культури і керівником колективу. Загалом, міні-американська мрія.
Серед нічних шумів у селі є багато магічних звуків. Дощ стукає по бляшаному даху. Дзюрчить річка, і здається, що твоя голова лежить на прибережних каменях. Затяте квакання жаб. Глухий крик шакала. А часом ухкання сови, як маніфест самотності.
Та головне — це стрекотіння коників, безперервний саундтрек літніх ночей. З ним зрівняються хіба що світлячки, що залетіли до кімнати і задрімали на фіранках, щоправда, це — інший жанр.
Прислуха́тися до всіх цих звуків я став завдяки дідові. Саме він навчив мене слухати старий глухий колодязь, з якого вже давно не брали воду. Весь зелений, брудний, із курячим пір’ям у ньому. Я і досі не знаю, чому його прозвали глухим. Можливо, тому, що скільки в нього не кричи, він ніколи тобі не відповість. Не знаю…
Поруч із тим колодязем були наші ворота.
У Гурії слово «ворота» означає ще й «скрип». Ворота будинків видають різні звуки. Ось відчинилися ворота Ціали, а ось — Маквали, а це — скрип воріт Алістраховича, не наших. Цей звук означав, що в дім прийшов гість, але такий, якому не треба гукати господаря. Або сусід, який прямує до іншого сусіда через наш двір. Подібні скрипучі ворота досі є важливим ключем, який відкриває ворота гурійського життя. Життя, досі живого.
І спалахи. Спалахи. Нічні. «Блискавка для лобіо» — так називав дід безпричинні і несподівані літні блискавки, без дощів і грому. Зауважував, що вони допомагають лобіо краще рости.
Про світлячків я вже згадував.
Шакро не любив місяць, хоча сам колись прохопився, що спочатку місяць допомагав йому діставатися напідпитку додому звивистими сільськими стежками. А потім раптом став для нього марним.
«Дивися на вугілля у вогні. Придивись-но до нього добре, придивись! А тепер поглянь угору. Що бачиш?» — говорив мені дід. А ще — на море. На захід сонця. Разом із дідом ми дивилися кудись у напрямку порту, і небо було багряним. І цей багрянець то густішав, то, навпаки, танув. Немов незрозуміле і далеке свято цивілізації. А ми дивилися і мріяли. Я — про майбутнє, дід — про минуле. Адже існують мрії і про минуле. Це щось геть незвичайне. І на таке мало хто здатен.
Він дуже любив пригоду. Невгамовно. Не міг всидіти на одному місці. У цьому я схожий на нього. Найважчим для нього став час, коли він осліп. Лишень і мови було, що про пригоду, нічим не примітну, та оскільки постійно про неї згадував — то лишилася в пам’яті. Виявляється, в Сухумі він кохав одну росіянку. Був знайомий і з її чоловіком. А також і її братом. Якось він випивав разом із коханою та її братом. Прийшов чоловік. Стукає, стукає, але бенкетників, які вже й поснули, ніяк не добудиться. Нарешті він відчинив вікно і гукнув:
Шакро, Рима, Шура,
Це і є культура?
Нічим не примітна пригода сама по собі. Та я вже казав, що є речі, про які не завжди можна розповісти, бо ці звичайнісінькі історії лише для тебе незвичайні…
Умів розповідати казки. Та казки своєрідні — мав дві саги, незакінчені. Вигадував під час розповіді. Одна звалася «Анчурі й Банчурі», інша — «Очіларе й Охлічаре». Серед них лише Охлічаре була поганою. Решта — те, що треба. Ці незавершені казки — окрема історія — вельми приватна й інтимна, що належить лише оповідачу і слухачу. Мабуть, такою була колись «Одіссея», поки не застигла на папері. Дідусеві казки розсіялися. Ледве згадую сюжети, де я завжди мав маленьку, але головну роль. Тому я засинав лише після моєї появи в казці.
Розділ VIII. Чай
Свято Маріамоба, або, як кажуть в Гурії, Маріоба — це наприкінці літа. Крім того, що цього дня у воду падає лід і море вимагає людської жертви, це означало: з села виїжджали приїжджі, і воно занурювалася в тишу. І тільки знайдена наступного дня бляшанка з-під «кока-коли» або розірване чи здуте «рятівне коло» нагадували про те, що «тут побувало місто».
Частина будинків лишалася геть порожньою. Та найцікавішими були ті родини, у яких мешкали ми і переймали їхні звички. Прикметним було те, що лінощі ставали повсякденною обов’язковою рутини. Чоловіки слухняно виходять у двір лагодити паркан, жінки миють кавові філіжанки, а діти нюхом відчувають — скоро знову до школи.
Загалом, це якийсь інший смуток. Не скажу, що трагічний, легкий, але неповторний... Ось і зараз — Маріамоба.
* * *
Раніше прокидатися влітку рано-вранці було легко. А зараз, прокидаючись, я лежу і чекаю, поки настане справжній ранок — робочий день. Інтернет допомагає, проте не завжди. Раніше я прокидався і читав вірші: «У квочки вилупилося каченя», «Йдуть на горі три вовки» і складніші — «Колись великою була Грузія», «Йшла Ніно горами»[26]... Тоді щастя здавалося простішим. Точніше, я не вмів помічати нещастя. Коли я закінчував читати вірші, в мене була п’ятихвилинка придуманих мною фраз: «Ачанчалі маніа, гутіс гутіс маніа», «кванглісті, кванглісті».
Ось закінчу деякі справи і обов’язково напишу роман, який буде називатися «Король Хінц». Ранкові мої заняття були такі: в альбомі з відомими персонажами на обкладинці я малював історії про якогось Короля Хінца, а потім розповідав їх уголос. Просто тоді я ще не вмів писати. Тоді ж я буцім написав перші вірші, авторство яких мені, радше за все, просто
