Гурійський щоденник - Гіоргі Кекелідзе
Одним словом, кава в Натанебі — великий фетиш. І односельці натовпами ходять до бабусі Медіко, щоб випити кави. Та й просто так приходять. Приміром, на Третє або на Восьме березня[22]. У ці дні в Натанебі, а особливо в районі Лекура, ходити в гості — традиція. А епіцентром усіх походів у гості є, природно, дім Медіко, оскільки його господиня — жінка самотня, і навідувати її нікому. З чоловіків на таких застіллях присутній лише я, та й то школярик. А це означає, що мене не соромилися. І, хочете вірте, хочете ні, але говорили і про секс. Ну, після п’ятого келиха. Подейкували про коханку сусіда Важіа і навіть про чоловіка-імпотента тієї коханки, про перші й останні ночі, про ночі, сповнені смутку і мрій.
Бабуся моя — майстриня і в оплакуванні. Як ви вже знаєте, оплакування — сумне явище, яке в Гурії часто набуває характер перформансу. Це стара історія. Кілька разів я був присутній на таких дійствах і уважно спостерігав, з якою майстерністю й страшним голосінням жінки витирали хустками несподівані сльози. А до того — безтурботно обговорювали або згущене молоко, або яловичину, або з докором говорили про покійного: «А чого було ще чекати — він курив одну за одною!». А одного разу на похоронах моя родичка, наближаючись до наміченої мети (дистанція від воріт до будинку варіює в межах 15–20 метрів), інстинктивно, на повний голос, протяжно продовжувала попередню розмову: «Морозилка цього холодильника не працюєєє — за два дні в масла з’являється за-а-а-пах». Жінка розуміла, що перебувала вже в будинку померлого, але за інерцією прокричала те, що крутилося на язиці. А потім, схаменувшись, тут же заголосила: «Вай, нещасний Раміііін, як же ти втрапив у таку хале-пу-у!».
Бабуся моя — єдина, хто залишилася жива — старша з старших, як ми казали в дитинстві. І вона прочитає цю книгу.
А край Натанебі дивний ще й тим, що сюди привозять не лише книги, а й найменш рейтингові журнали. І всі читають їх із великим інтересом. Читає і моя бабуся.
Розділ V. Алістраховіч
На горі Гомі, там, де збиралися гурійські й аджарські гуртівники, можна зустріти людей, які є втіленням справжньої Гурії.
* * *
Датунаішвілі й Аскурава дружили шість років і були знаними розбійниками. Вони крали коней, а потім відчайдушно гуляли. На сьомий рік Датунаішвілі зрадив Аскураві. А справа була така: при́став «купив» батька Датунаішвілі, сказавши, що звільнить його сина, якщо той видасть Тедора Аскураву, зловить і приведе до нього, пристава. І батько переконав сина в тому, що він має зловити Тедора.
Якось восени, в полудень обидва розбійники відпочивали, переховуючись на стрільбищі. Брат Тедора нагодував їх обідом, опісля якого обох чоловіків потягнуло на сон. І тоді Тедор сказав: мовляв, давай поспимо по черзі. Першим заснув Тедор. Коли його зморив міцний сон, Датунаішвілі наблизився до товариша і відібрав у нього рушницю. А трохи згодом розбудив: «Прокидайся, вставай, підемо до пристава!». Тедор кинувся до рушниці, глянув, а її немає. І каже: «Тьху, плював я на таку мужність!». А у Датунаішвілі зброя напоготові. Тедора він пустив уперед, а сам із рушницею пішов позаду. Тедор іде засмучений. Коли чоловіки підійшли до яру, Тедор попросив Датунаішвілі: «Не веди мене до пристава такого замурзаного, соромно мені, дай умитися в струмку». Той дозволив. Почав Тедор умиватися, а Датунаішвілі стоїть над ним із рушницею. Вмиваючись, Тедор запитав товариша: «Є чим витертися? Була в мене десь хустка. Треба пошукати...». І почав нишпорити за пазухою. А Датунаішвілі і не знав, що за пазухою у Тедора був захований револьвер Сміт-Вессон. Він вихопив його, як блискучий спис, приставив до лоба Датунаішвілі і прошипів: «Руки вгору!». Датунаішвілі впустив рушницю, Тедор схопив її, перекинув через плече і сказав: «Сам іди до пристава!». І пішов своєю дорогою.
* * *
Алістраховича на ймення Автона називали сільським божевільним. По батьковій лінії він був нащадком лісових розбійників, а по материній — нащадком репресованих. Він любив мене. Казав: «Мене, спортсмена, звели з розуму росіяни. І ти маєш прославити нашу вулицю замість мене!». Інших сусідів, крім мене, він особливо не помічав. Батько у Алістраховича помер рано, згодом — і мати. А його бабусю і дідуся розстріляли комуністи.
* * *
«Коли батька взяли, моя бідна мати померла за місяць. Тоді багатьох узяли, зокрема і чоловіка моєї тітки, якого заслали. Заслали багатьох сусідів. Коли прийшли забирати батька, пам’ятаю, він поцілував мене і злегка вкусив, більше нічого. І пішов, і пішов... Нещасний був не в гуморі, та й здогадався він, що справи його кепські. А бідна моя мати була вагітною, і їй стало зле. А на чому її повезеш? Де тоді були машини, повезли на волах, у візку. А вона все кричала: «Іди до мене! Іди до мене!». І я верещав, і кричав, і котився по землі, мовляв, куди везуть мою маму?! Це наша мама, і вона нам потрібна! Тут мене підхопили сусідські жінки, а маму поклали на лежанку[23]. «Я повернуся, повернуся, — кричала мати. — А якщо раптом не повернуся, то доглянь, сам знаєш, за дітками, за родиною!». Який із мене тоді був опікун для дітей і родини! Та все ж я пообіцяв собі виконати її прохання. Одного мого молодшого брата відвезли до Вані (до тітки по батькові). А другий брат залишився зі мною. Коли вночі я лягав спати, вкладав його поруч, щоб він не замерз. Ну, дбав, як міг. Правда, брат помер ще немовлям, нічим не змогли ми йому допомогти...».
* * *
Алістрахович не любив своїх родичів-розбійників і ненавидів Сталіна, бо шанував репресованих. Удома, на задньому дворі, у нього була символічна могила, на якій він раз на рік спалював фотографію Сталіна. Якось він навіть відібрав у мене кілька старих книг, захованих моїм дідом, і вирвав із них сторінки з зображенням Йосипа. Пам’ятаю: він палив їх і голосно кричав: «Ти, проклятий сатано, антихристе! Ти — антизвіадисте! Ти — начальнику вбивць!». А мати заспокоювала Алістраховича. Стриманою була жінкою, дуже стриманою.
* * *
— Що тоді і як відбувалося, ми не пам’ятаємо, були занадто маленькими. Та з чужих слів детально знаємо, як мого батька заслали. Він був заможним селянином і головою гарної родини. Меценат. Допомагав усім у селі.
