Гурійський щоденник - Гіоргі Кекелідзе
Усе залежить від того, як ти сидиш — обличчям чи спиною.
Потім померла моя тітка по батькові. Ми разом із батьком їздили діставати для неї надгробок. А рівно за два місяці пішов із життя наш сусід. Хороша людина. Він покінчив життя самогубством наступного ранку після свого весілля. Повірити в це неможливо. Звали його Вахтулія. Наречена в білій сукні їхала до нього з іншого району. І приїхала. Це був жахливий кінокадр. Весільне застілля перетворилося на поминки. А потім почалася війна. Спочатку «Мхедріоні»[30], потім — громадянська війна, грабунки. Люди боялися, що знову не дадуть світло, праски повикидали[31]. У мами було хутро, досить дороге, так вона його носила навиворіт, щоб на вулиці ніхто не забрав. Скрутні були часи. Та все одно в дитинстві ти сприймаєш такі події трохи інакше. Емоційно, але не важко.
Ми грали у війну, а вони воювали. Мій двоюрідний брат Дато знаходив бойові патрони і приносив додому. А двоюрідна сестра Теона «лікувала поранених». До ігор у війну я ще повернуся. А ось смерть стала звичайною справою. Ближчою, ніж життя.
Таке буває під час депресій. Або я буваю таким: коли виберуся, стаю здатним на все, борюся з усіма вигаданими і невигаданими причинами. І неважливо, де перемагаю, а де — ні. Це теж своєрідна війна. Запекла і неминуча. Як Арон.
Розділ X. Двоюрідний дід по мамі — Арон Чхартішвілі
Такий чудовий день для написання роману. Вісімнадцятий день листопада — хмарний і холодний, ще не відійшов від ночі. Ніяк не розвидниться, і ти знаєш — уже й не розвидниться.
Три роки тому один старий, який жив у Суребі і, напевне, любив поезію, сказав мені ось що: «Небо схоже на пораненого солдата, хмари — на марлю, а сонце — на висохлу кров. І стоїть запах спирту і йоду».
А зараз здається, що тобі набрид навіть цей Інтернет. Телевізора в тебе немає. А створити роман — це не вірші писати. Тут потрібен час, щоб обміркувати і зважити все. Та ви і без мене це добре знаєте. Тому цю справу я краще відкладу, — сказав я і відклав.
А потім постарався поспати довше, ніж я це зазвичай роблю. Неділя, врешті-решт! Та рано чи пізно, а прокинутися треба. І коли пізно прокинешся, особливо, якщо в тебе немає нагальних справ, що тільки не спаде на думку, які лише спогади не з’являться. Хоча спогади бувають різні. Тож навантажувати вас цим не буду, а поп’ю чайку. І вам не завадило б. Не любите чаю? Ну і не любіть. Я теж багато чого не люблю. Так казала мені бабуся, коли я відмовлявся пити ліки.
А Арон Чхартішвілі був звичайним гурійським селянином, жив у Натанебі і помер у 96 років. Він був невеличкого зросту, помітно згорблений, і обличчя як для свого віку мав чисте і не зморщене.
Арон відрізнявся від інших. Не те що інших не вмовляв випити, він і сам уникав спиртного. Щоправда, вранці випивав півсклянки горілки, ковтав сире яйце, брав до рук сапу, або молот, або граблі й виходив на подвір’я працювати. Старий постійно працював, і його не любили сусіди. Казали: що візьмеш із людини, яка ніколи не сяде і не зіграє з тобою в нарди.
Якось Арон розповів мені, що, коли йому було близько восьми років, батько взяв його з собою на поля Шекветілі. А як прийшли, то виявили, що забули взяти точило для сапи. То батько і послав сина за точилом. А дорога від села Натанебі до Шекветілі, варто зауважити, кілометрів десять. Арон приніс батькові точило, але сплутав і притарабанив зношене. Батько бурчав, бурчав і, зрештою, змусив сина повернутися і принести інше. А тієї ж чи наступної ночі його батько помер. І відтоді Арон завжди поводився так само строго.
Однак дітей балував. Іноді навіть занадто.
Якось дід Арон узяв мене в поле, дав до рук сапу вдвічі більшу за мене. З собою взяв лише воду і солоний огірок. Я перекопав кілька коренів кукурудзи. Спочатку старий цього не помітив, тому що добряче обігнав мене. Та коли обернувся і побачив повалену кукурудзу, так насварив, що в мене навіки зникло бажання обкопувати кукурудзу. І незабаром я почав писати вірші.
До речі, в селі старого звали зовсім не Арон, а Арона.
Ви, мабуть, гадаєте, що я занадто ввійшов у роль і перебуваю під впливом поетичної фантазії, проте Арона і справді був єдиним чоловіком у селі, хто мав ворону. Якщо я добре пам’ятаю, ворон було у нього дві: перша впала в каструлю з водою, а другу після смерті Арона залишили на березі озера Паліастомі. Обох звали Баха-Баха, а сусіди звали птахів просто «в-Аронами».
Арона дурів за морем. За морською водою. Коли не міг бути поруч із водою, брав додому. Йому наливали морської води в таз, він опускав у неї ноги і посміювався. І наспівував він якусь пісню про прихід більшовиків і втечу меншовиків.
В Арони був хлів, тобто корівник, але це умовно, бо в ньому, крім корів, було багато кіз і навіть свиней. Улітку я постійно залазив туди і приносив у дім бліх.
Я любив діда Арону, а Арона мене — так собі. Говорив, що я не вмію розпушувати землю і нічого іншого робити теж не можу.
Востаннє я приїхав до нього в гості чимало років тому. У Арони вже померла дружина. Старий осліп на одне око, а на другому з’явилося більмо.
Коли я прийшов до Арони, він сидів на стільці, зробленому з пня, димів самокруткою з газети (він вперто не визнавав цигарок) і ледве мене впізнав. Сказав, що не може працювати. Точніше, що не дають працювати. Удесяте розповів про схованку часів Другої світової війни у дворі за вільхами. Там ця схованка існує і донині.
Арона згадав, як уперше пішов у кіно, як усю ніч тремтів від страху перед героями фільму, які ходили на передньому плані екрану, як до Озургеті уперше приїжджав цирк і як він здалеку дивився на клоунів. Це воістину були бувальщини, гідні пера Маркеса.
І ще один традиційний спогад Арони, але вже часів діда
