Гурійський щоденник - Гіоргі Кекелідзе
І назвали село Натанебі: від імені Ната і слова «неба», що в перекладі з грузинської означає «воля, бажання».
Арона дуже швидко втомлювався. І за два тижні зліг.
На моїх очах, на смертному одрі, він абсолютно несвідомо махав руками, так, ніби спушував землю сапкою. А ми всі спостерігали за ним з роззявленими ротами — родина, сусіди, які колись глузували з нього, і навіть збільшена фотографія його покійної дружини.
Розділ XI. Game over, або покоління Денді без світла
Знову електрика через підсилювач. У сусідській хаті спалахувала ледь мерехтлива лампочка, що більше нагадувала стиглий корольок, ніж саму себе. Ходити в цей будинок було цілим ритуалом. Дорога до нього призначена для придумування різних віртуальних планів.
Зізнаюся, мені складно дається текстотерапія. Єдине, що мені допомагає, це, на перший погляд, заїжджена галльська фраза: «Не вмирай, поки живеш!». І не тому, що це старовинна мудрість галлів. А тому, що одного разу мене вбили в одному з турів гри «контра». І я впевнений, що той мій друг (який це зробив) сказав ту фразу нерозважливо. Відтоді ця фраза завжди наповнює мене особливою силою.
До появи комп’ютерів у Гурії серед ігор лідирували ігри у війну і в «будинок-будинок». Так, тоді йшли інші битви, в яких ми то зазнавали поразки, то перемагали. І це було справжнє, набагато сучасніше, ніж те, що було потім, коли ми наділи піджаки і приміряли краватки.
* * *
— Може, зведемо тут будинок? — пропоную одному другу, відчуваючи себе трохи Томом Сойєром.
— Що? — перепитує мене друг.
Велике поле. Невелика ущелина. «Розберемо мій сарай на дошки і побудуємо», — складаю в думках плани. Та за розбором сараю нас застали і гарненько відлупцювали. Тоді я вперше захотів спочатку вбити себе, а потім помститися дорослим. Хоча і це приниження я поборов. Тому що були й інші ігри, — ось чому.
— А може, зведемо тут будинок? — повторюю своє запитання.
— З чого? — знову запитують мене.
Та я ж знаю, що в мене є сарай, який я розберу на дошки. Ну, так пофілософствував трохи. Лякатися не варто. «Страх не рятує від смерті»[32], навіть у «Контрі», «Танках» і «Маріо».
А от пристрасті по «Денді» в Гурії незабаром стихли. Зараз тут в темі «Каунтер» і футбол, як і всюди. Діти сидять в Інтернет-кафе, рідше — вдома (якщо є комп’ютер) і вигукують: «Ух, мене вбили!».
Розділ XII. Справи шкільні
Такий чудовий день для написання роману. Та який уже там день, за вікном — темінь. Тому краще відкладу, — сказав я і знову відклав.
Та події шкільних років — це зовсім інше. А паралельно зі школою була школа молодих педагогів, перша неурядова організація (насправді, зовсім новий для Гурії фрукт), а там — газета «Вісім + 1», редактуру якої мені тоді довірили. Так, як я зрадів цій посаді, не зрадів би, напевно, сам редактор «Таймс». Хоча і до цього у мене було кілька радісних подій.
Наприклад, коли нас уперше повели в кіно, здається, 1997 чи 1998 року. Ішов «Титанік». В Озургеті досить великий кінотеатр, але тоді мало що в ньому працювало: щось вийшло з ладу саме, щось — вивели. Тому ми, 50 школярів, сиділи і дивилися фільм по маленькому телевізору, встановленому під величезним екраном. Так, це найкраща історія, якщо мене запитають.
Загалом, шкільні походи ділилися на дві частини: легальні і не дуже. Хоча останні були для всіх прийнятними і визнаними. Я маю на увазі «шатало» (так у Грузії називають прогулювання занять). Про шатало пізньої осені, купаннях у крижаній річці і подібні розваги я напишу пізніше. Наразі розповім про легальні.
Перше, що мені згадується: вчителька повела нас фотографуватися, а потім кожному купила по жувальній гумці. Це був воістину великий день. А для того, щоб забрати фото, знадобилося організувати ще один такий похід. Потім було ще кілька походів до місцевих музеїв, за два кроки від нас. Ми й без того бували там по кілька разів, але офіційний візит — інша зваба.
Мабуть, до цих історій можна зарахувати і тури. Маю на увазі шкільні тури. Олімпіади. Де-не-де, а там точно був шанс поїхати з Озургеті до Тбілісі! Тоді ж ми відчули і перший смак конкуренції. Побували в Палаці учнівської молоді, зустріли багато людей із різних міст і шкіл.
«Бідні дітки жодного разу не були на екскурсії». Одразу зібрали гроші, орендували «Ікарус» у батька нашого однокласника. Сонця не було, щоб спалити крила на шляху до Кутаїсі, хоча наш «Ікарус» кілька разів і «падав в море». Лагодили гуртом: «домкрат-манкрат», «зчеплення винувате». А потім Гелаті, Сатаплія[33]. А після ми їли-пили, на зворотному шляху — футбольний матч Грузія–Норвегія по радіо. Одним словом, «було добре і навіть краще», як кажуть у Гурії.
Та річ у тому, що такі походи — не стільки бажані, скільки потрібні. Іноді трохи дурконуті. А коли під час походів твоя вчителька починає поводитися дитинно, це і діє на учнів. Народжує якісь нові і дивні відчуття.
Отже, варто частіше вибиратися зі школи! І вибиратися, не озираючись назад (хоча такі заходи, звичайно, неможливі без пильного нагляду). І не так, щоб просто вийти за шкільне подвір’я, а по-справжньому, нехай навіть у кінотеатр із маленьким телевізором.
«Він + вона = кохання». Це проста формула, написати яку на стінах усім нам допомогли уроки елементарної математики, навіть тим, хто в математиці повний нуль, як я, приміром. Інша справа, коли відповідь виявлялася негативною, та все ж залишалася на стіні. І лише час, найнещадніший і, як на мене, несправедливий учитель, стирав ці написи. Для нових учнів.
А ще в школі часто траплялися такі історії, коли всі хлопці в класі закохувалися в одну і ту саму дівчину, нехай навіть, крім неї, було багато красивих однокласниць. Ви добре знаєте, про що я кажу. Між іншим, поряд з усіма радощами
