Завоювання Плассана - Еміль Золя
— Як! — мовила вона. — Це його ви вибрали?.. Ніхто ніколи про нього не думав, запевняю вас.
— Сподіваюсь, — знову всміхаючись, сказав священик. — Нам і потрібний був такий кандидат, про якого ніхто б не думав і якого всі могли б прийняти, не вважаючи себе скомпрометованими.
Потім з одвертістю сильної людини, яка погоджується пояснити свою поведінку, він провадив далі:
— Я повинен багато за що подякувати вам, ви допомогли мені уникнути безлічі помилок. Я дивився вперед на мету і не бачив наставлених мені тенет, в яких я міг заплутатися й скрутити собі в’язи… Хвалити бога, ця дрібна, нерозумна гра скінчилася, я можу вже поводитися вільно… Щодо мого вибору, то він добрий, будьте певні. На другий же день після мого приїзду в Плассан я почав шукати підхожої людини і не знайшов нікого, крім нього. Він згідливий, дуже розумний, дуже енергійний; він зумів не посваритися ні з ким до цього часу, отже, не має дріб’язкового честолюбства. Я знаю, що ви ставитеся до нього не дуже прихильно, тому я досі не називав вам його імені. Але ви помиляєтесь, ви побачите, як він швидко піде вгору, тільки-но встромить ногу в стремено, він помре сена тором… Що мене змусило остаточно спинитися на ньому, то це історії про те, як він розбагатів. Тричі він прощав свою дружину, спійману з коханцем на гарячому, одержуючи за це щоразу сто тисяч франків від свого йолопа-тестя. Якщо він справді нажив собі гроші таким способом, то цей молодець буде дуже корисний у Парижі для деяких справ… О! Ви можете шукати скільки завгодно, але другого такого в Плассані не знайдете. Решта — дурні!
— Виходить, ви робите урядові подарунок? — сміючись сказала Фелісіте.
Вона дала переконати себе, і на другий день ім’я Делангра полетіло з одного кінця міста у другий. Говорили, що його друзі доклали багато сил, щоб умовити його висунути свою кандидатуру. Він дуже довго відмовлявся, повторюючи, що не вартий цього, що він не політик, що пани де Лагріфуль і де Бурде, навпаки, мають значно більший досвід у політичних справах. І вже потім, коли йому почали доводити, що Плассану потрібен саме депутат, який стоїть поза партіями, він дав згоду і тут же якнайдетальніше виклав свої переконання. Було вирішено, що він увійде в Палату не для того, щоб стояти в опозиції до уряду, але й не для того, щоб в усьому його підтримувати; він вважатиме себе виключно представником інтересів міста, взагалі він завжди голосуватиме за свободу в умовах порядку і за порядок в умовах свободи; крім того, він залишиться мером Плассана, щоб показати, що роль, яку він погоджується взяти на себе, це роль суто адміністративна, примирлива. Ці слова всім здалися надзвичайно розумними. Тонкі політики з Комерційного клубу того самого вечора наввипередки повторювали:
— Я ж казав, Делангр — це людина, яка нам потрібна. Хотів би я знати, що скаже супрефект, коли з урн виймуть ім’я мера. Сподіваюсь, нас не обвинуватять у тому, що ми голосували, як капризні школярі, ще менше можуть нам закинути, що ми стали навколішки перед урядом… Якби Імперія дістала ще кілька таких уроків, справи пішли б далеко краще.
Це була порохова нитка. Міну було закладено, досить було іскри. В усіх кінцях міста, в усіх трьох кварталах, у кожному будинку, в кожній родині тільки й чути було ім’я Делангра з цілим хором похвал. Він став довгожданим месією, спасителем, який з’явився вранці і якого вже обожнювали ввечері.
В ризницях, у сповідальнях теж вимовляли ім’я Делангра. Воно віддавалося луною під склепінням собору, звучало з кафедр приміських церков, його побожно передавали з уст в уста, воно дійшло до найдальших будинків побожних парафіян. Священики носили його в згортках своїх сутан; абат Бурет надавав йому спокійної поважності свого гладкого черева, абат Сюрен — принадності своєї усмішки, монсеньйор Руссело — чарівності свого пастирського благословення. Дами тільки й говорили про пана Делангра, про його чудову вдачу, тонке й розумне обличчя! Пані Растуаль злегка червоніла, пані Палок ставала майже гарною від свого запалу, а пані де Кондамен ладна була битись за нього віялом і приваблювала серця тих, хто обіцяв віддати йому свої голоси, ніжно потискуючи їм руки. Нарешті, Молодіжний клуб запалився любов’ю до пана Делангра. Северен вважав його героєм, а Гільйом і брати Мафр завойовували симпатію до нього в міських кублах розпусти. Навіть малі негідниці з Притулку пречистої діви, граючи в «корки» з підмайстрами-дубильниками в безлюдних завулках коло міського валу, теж вихваляли високі якості пана Делангра.
У день виборів на його боці виявилась переважна більшість. Все місто наче змовилося. Маркіз де Лагріфуль і пан де Бурде, обоє вкрай розлючені, кричали про зраду і зняли свої кандидатури. Отже, пан Делангр залишився сам проти шапкаря Морена, який дістав півтори тисячі голосів непохитних республіканців з передмістя. За мера голосували навколишні села, бонапартисти, буржуа-клерикали з нового міста, дрібні крамарі із старого кварталу, навіть кілька простодушних роялістів з кварталу св. Марка; аристократи, що мешкали тут, утримались. Делангр дістав тридцять три тисячі голосів. Справу вели так спритно, перемогу здобули так блискавично, що Плассан увечері після виборів був просто приголомшений такою своєю одностайністю. Місто думало, що йому приснився якийсь героїчний сон, що якась могутня рука одним ударом викликала з-під землі ці тридцять три тисячі виборців, цю трохи навіть страшну армію, сили якої досі ніхто не підозрював. Політики з Комерційного клубу розгублено поглядали один на одного, як люди, збентежені перемогою.
Увечері товариство пана Растуаля зійшлося з товариством пана Пекера де Соле, щоб відсвяткувати перемогу в маленькій вітальні супрефектури, яка виходила вікнами в садок. Пили чай. Велика перемога, здобута того дня, остаточно з’єднала обидва гуртки. Всі постійні відвідувачі були сьогодні тут.
— Я не був у постійній опозиції ні до одного уряду, — заявив пан Растуаль, простягаючи руку за печивом, яке йому передавав пан Пекер де Соле. — Магістратура не повинна цікавитися політичною боротьбою. Я мушу визнати, що Імперія вже зробила дуже багато і покликана зробити ще більше, якщо йтиме і далі шляхом справедливості і свободи.
Супрефект уклонився, наче цю похвалу було адресовано особисто йому. Пан Растуаль напередодні прочитав в «Урядовому віснику», що його сина Северена призначено помічником прокурора у Фавероль. Багато говорили також про заручини Люсьєна Делангра із старшою панною Растуаль.
— Так, ця справа вирішена, — пошепки відповів пан
