Під Савур-могилою - Андрій Хімко

Соборному Уложенію слід брати з нашого люду такі, як зі свого. А люд їхній — жебрак, раб і віл! Заздрить нам, мещерам, удмуртам, мордвинам, марійцям, башкортам, татарам, ойротам, донцям та зюнгарам, бо ми бодай якимись та користуємось ще пільгами. Але ж рано чи пізно — і їх не буде. Чи можемо склавши руки ждати того часу, коли опинимося в становищі московського люду? Воєводи ж ставлять у нас свої боронні остроги, повнять їх стрільцями та обжитними й стають над нами воєводами, як над спокону своїми. Пошесть якась в їхній натурі невиліковна! — не міг Сірко переслухати господарів, врешті вірячи, що царські бояри і воєводи не кращі інших. Говорили ще довго, то розпалюючись, то затихаючи, доки й не поснули. Сірко був так вражений тими розмовами, що не міг відігнати їх від себе, а ще над ним витали жахні поразки під Бужином і Гаражином. Морочив йому голову і полк, який мимоволі нарік за порадою кума Харківським, по імені старого діда Харка, бачачи навіть місце розташування урядового реґіменту і ретраншементу над крутоярою річкою під тим же назвиськом, знаним уже понад десять літ. Хоч і не сказав ще про те, все ж згодився стати там полковником, і примушував його до того не стан і чин, а бажання лишити пам'ять на своїй колисковій землі.

Лежав, перевертаючись, і убитий та пригнічений сказаним, і ніби підбадьорений. У вухах стояли закиди Дзиковських, що він кинув Слобожанщину з родиною напризволяще, що місце його тепер не в Січі, а тут, бо там є можність обійтися без нього, а тут її немає. Але ж теребила душу й певність: слугуватиме ж цареві і боярам! Усе це клубочилося хмарищами, плакало зливними дощами, повівало поривами бурі, даючи Сіркові зрозуміти, що й тут тепер горе, хоч і не горить ще від нього край... Забагато було отого всього для гостя, може, й тому не міг заснути...

16.

«Гадяцька домова про федерацію України з Польщею та Литвою при власних скарбниці-ґамзі, грошах, колегіумах, виборностях гетьманів і старшин, судах, козацьких порядках, за вислідами багатьох чільців і простолюдинів, були і є емпіреями райськими й Божими, а твоя милість, замість увести в життя, знищила їх докорінно, не підтримавши Виґовського!» — витали над Сірком докори.

Згадуючи їх, він виправдовував свої провини тим, що не його вина, коли, воюючи проти аґарян, він мимоволі слугував крулеві й цареві.

«В чому ж моя провина? Бужин і Гаражин — справді мій невимолимий гріх, а решта?.. Чи ж я відав, що Юрась буде такою дитиною?!. А Виґовський?! Хапуга хапугою і маєтник з маєтників!»

Та звинувачення господарів, як іржа, із душі не сходили. Так і проснувся геть пізно з тривогою в тямку і головним болем. Теплота господарів, радість, приязність, що оточували його, підтверджували, що вони в чомусь праві, а він — ні, і зігнорувати того не було сили.

В роздумах та гризотах дійшов ще одного висновку: коли у Вінниччині, Брацлавщині, Уманщині і в Запорогах багаття мсти проти ляхів, орди й аґарян у поспольствах лиш жевріли, то тут вони аж прискали вогнем проти царя, бояр і воєвод, і співжиття трималося тільки на одновірі та чеканні чогось такого, чого Сірко не розумів і тому не міг назвати по імені. Рабство низів і сваволя верхів у Московії, як і в Польщі, вросли в натуру і обвиклість, і, звичайно, козацька виборність була і є смертельно заразною для царства.

Вдругодень по обіді у двір Диких-Дзиковських з нагоди свята архістратига Михайла та прибуття Сірка наїхало чимало покликаних гостей, полкових та сотенних осіб: сотників, писарів-скрибів, канцеляристів, знакомитих гендлярів, війтів та навіть кобзарів. Явдоха мусила просити сусідок на алярм в поміч ще вчора. Весь день варилося, пеклося, смажилося та готувалося. Було гамірно, говірко і гостинно, але з напливом люду Сірко почував себе якось усамітнено, зразу ж зауваживши різницю в мові, в поведінці і в сутності та змістові бесід тутешніх людей. Єдине, що було тут сильним,— це спай людський і спільні уболівання.

Але і в застіллі, і на дозвіллі, окрім віншувань господарів, похвал смакоті страв, найпаче пряжені-яєчні із салом у тісті та цульпанів-індиків у сметані, мандрик-сирників, жартів, клинів, чуток-турусів, розмови точилися, як зауважив Сірко, навколо Брюха і Дорошенка. Почавшись навіть із чогось місцевого, вони врешті спинялися на Дорошенкові, притому згадували навіть Дорошенкову матір, богомільну Митродору, його діда Михайла і дружину — красуню Прісю Яненківну, значно молодшу за гетьмана.

Були й незвичні Сіркові розмови — про ціни, митні оплати-датки, шляхи, перевози, волоки-переправи чи про блавати із трав, різнофарбні варівні, шафарів-посередників, сукнобійні фелюші, порубки буків для ґут і шклярень, повал сосон на поташ і смолу, дубів на шкути або про водяні млини, лісопильні і гамарні, звичайно, не минаючи обекечень, озброєнь, оконень, ясирів — найпаче ногайських, та врожаїв на цілинних, рольних і городних ґрунтах. В невимушених розмовах гості перебирали, ніби просіюючи, вартість селітри і збіжжя, говорили про учнів-партачів, які, кинувши цехи в Києві та Чернігові, відкривали свої рукомисли в Слобожанщині; про проворних шинкарок і гендлярів, які з нічого стали заможними, переводили мову до скасувань ляхами навіть у «Книзі законів» — конституції чайового, акцизного, мостового, боргового, фурманного, шеляжного, ввізного і вивізного мита.

Освічені тішилися школами при храмах, перелічували папірні в Печерській лаврі і в Чернігівському монастирі, миргородські селітроварні, хвалили рукомесла, що озброювали оборону і обробіток рольний, перескакували на мідні бунти у Москві, зневартенність алтина і польських малосрібних шелягів, названих тимфами, при збіднілості королівства і царства. А сварку польного гетьмана Яблуновського із премудрим Павлом-Яном Сапегою литовським аж смакували, вбачаючи в ній хтозна-які вигоди русинам.

Звернув увагу Сірко і на описи Брюхового стародубського полковника Леонтія Остряницю та особливо підскарбія Романа Ракушко-Романовського, який і «бардзо освічений, яко ходячий колегіум», і «штукмістр у справунках реґіментних» гетьманських. Деякі з присутніх запевняли, що