Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин
Одне крило замка прилягало до великого парку з столітніми деревами. Дбайливо посипані піском алеї, басейни та невеличкі артезіанські колодязі, ліхтарики й тераси свідчили про працю людських рук, які вдосконалювали навколишню красу.
Серед парку виблискувало тихе плесо невеличкого ставка з маленькою пристанню. Недалеко від неї лежало кілька перевернутих човнів, а один білий, мов лебідь, погойдувався на воді.
Офіцери уже все оглянули і задоволено перезиралися. Знайомство з замком перевершило всі їхні сподівання. В ньому можна легко розмістити і основні служби КП. На другому поверсі залишалося ще досить кімнат для житла офіцерам штабу. Ліжка й матраци стояли в будинках, де жила графська прислуга, простирадла можна було роздобути в управителя. Члени комісії знали напевне, що в великій коморі, на дверях якої висів здоровенний замок, зберігається чимало речей, які пригодяться для майбутніх пожильців порожніх кімнат.
— Слухай, пане управитель, — заговорив Хіастру, — ми прийшли сюди не як туристи. Нам треба розмістити тут штаб. Чи є в тебе план замка?
— На жаль, нема, його забрав з собою пан граф.
— Кепська справа! Цей план звільнив би нас від зайвих турбот. Будинок зараз майже порожній. Пан граф вивіз усі меблі. Отже, нам доведеться задовольнитися тим, що зосталося. Ми перенесемо кілька ліжок у замок. Ти ж погодишся зі мною, що панам офіцерам не личить спати на підлозі.
— Тут усе до ваших послуг, пане офіцер.
— Ми бачимо, що ти співчутлива людина, і це дуже приємно. Сподіваюсь, ти подбаєш, щоб ми почували себе якнайкраще. З твоєї розповіді виходить, що гостинність увійшла в традицію цієї господи.
Угорець знову вклонився:
— Панове, я зроблю все, що буде в моїй силі.
— От і чудово!..
Капітан Медря попросив Хіастру запитати, чи живе тут ще хтось. В очах управителя з'явився неспокій.
— З слуг, крім мене, — мовив він збентежено, — в замку більше нема нікого. Від'їжджаючи, пан граф одпустив їх усіх. А мені на прощання сказав: «Ти, Іштван, залишайся тут і, що б там не було, доглядай мій замок!» Як бачите, я й послухався. Цілих двадцять років вірно служу панові графу. Отже, з прислуги зостався тільки я. Однак у замку живе ще одна особа, яка вам зовсім не заважатиме.
— А хто це? — поцікавився лейтенант Хіастру.
Управитель сумно подивився на нього.
— Бідолашна панночка гувернантка.
— Панночка гувернантка? Чия?
— Пана віконта Гюла.
— А хіба віконт ще неповнолітній?
— Так, йому дванадцять років, пане офіцер.
— То чому ж граф не забрав її з собою?
— Думаєте, не схотів? Ні. Бідолашна панночка відмовилась їхати з ним.
— Слухай, голубе, чому це ти все повторюєш — бідолашна та бідолашна?
Очі управителя зволожилися, і він вийняв хусточку.
— Бо в панночки помутився розум.
— Ти хочеш сказати, що вона божевільна? — запитав Хіастру. А потім повернувся до капітана Медрі. — Ви чуєте, пане капітан? Тут живе якась навіжена панна. Що будемо робити?
Управитель витер сльози на очах і тремтячим голосом проказав:
— Пане офіцер, я ніколи не зміг би вимовити те слово, яке щойно почув від вас. У бідної панночки тільки помутився розум. Вона дуже нещасна.
— Я не збагну, в чому річ. Поясни.
— Вже два роки, як панночка гувернантка не вимовляє й слова.
— Вона оніміла? — здивувався Хіастру.
— Ні!
— Тоді висловлюйся, будь ласка, зрозуміліше.
— Мабуть, відвикла говорити.
— Ніколи не доводилось слухати про таке.
— На жаль, це правда. Вже два роки ніхто не чув з її вуст ні слова.
— А коли до неї говорять, вона розуміє?
— Авжеж. Але не хоче… вірніше, не може відповідати.
— Дуже дивно! — вигукнув вражений молодший лейтенант.
— А чому?
Управитель сумно похитав головою:
— Це ціла історія, пане офіцер. І до того ж дуже сумна. Пробачте, але мені важко втримати сльози. Я самітний. Жінка моя померла при пологах… Дуже любив її і більше вже не одружувався… Так і зостарився… Бувши молодим, ніколи не думав, що так погано жити одному… А коли збагнув, було вже пізно… Може, саме через те й дорога мені панночка гувернантка. Я люблю її, як рідну дочку, бо вона теж нещаслива й самітна… І в неї немає нікого. Коли хочете, я можу розказати вам про її біду…
Молодший лейтенант глянув на інших офіцерів. Зворушені сльозами старого і його сумовитим виглядом, вони згодились послухати про бідолашну панночку гувернантку.
Управитель попросив їх сісти на лаву.
— Бідолашна панночка, — заговорив він, — приїхала сюди шість років тому. Привіз її пан граф з-за кордону зовсім молоденькою, вона не мала тоді й двадцяти років. Шестирічний пан віконт був трохи розбещеним хлопцем. Та що я кажу трохи, він був надто розбещений. Спритний на витівки, він дуже погано поводився з слугами. Пан граф мало звертав на це уваги, а пані графиня сильно турбувалась.
До приїзду бідолашної панночки у нас вже побувало чимало гувернанток, та жодна з них довго не засиджувалась. Вони тікали самі або їх звільняв пан граф.
Коли я вперше побачив цю молоду панночку, то подумав, що вона ніколи не доб'ється успіху. Скільки вже гувернанток, старших і досвідченіших за неї, не зуміли вплинути на віконта і лише дратували його. Я вважав, що через тиждень чи два не витримає й вона. Однак сталося зовсім інше. Ця дівчина зробила справжнє чудо. Хлопець
