Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин
Однак той, наче не розуміючи жарту, розгнівався:
— Вдовичку? Такого не може бути. Він не такий, як інші. Мабуть, дуже любить свою жінку і залишається їй вірний. Думаєш, молодиці не пускають йому бісиків? Недавно одна, — забув, в якому це було селі, — так і поїдала його очима. Тільки-но пан капітан у кімнату, вона вже й тут, — то принесе склянку кави, то варення, то яблука або щось інше. Сяде й очей з нього не зводить, все сміється та жартує. А панові капітанові хоч би що. Молодиця сохне, а йому байдуже. Коли від'їздили, вона не стрималась і заридала. Плакала, бідолашна, й сорочку на собі рвала.
— А чому ж тоді ти, Некулай, не взявся потішити її, коли твій капітан такий непоступливий?
— Що, що?
— Чому ти не потішив її?
— Як це не потішив?.
— Ну, не розважив?
— Ги-ги-ги, у мене аж слина котилася з рота!.. Але де там! Хіба вона подивилася б на такого, як я? Їй хотілося пана капітана.
— Значить, ти не відмовився б?
— Ви тільки послухайте: відмовився! Якби вона тільки захотіла мене… Не пожалкувала б…
Солдати реготали, аж за животи бралися. Навіть черговий радист, що приймав телеграму, і той не втримався і розсміявся.
Тим часом Телимбу підійшов до апарата і, роззявивши рота, втупився в нього очима.
— То, значить, ти такий, Некулай? — перепитав з усміхом Пелімару.
А той, не відриваючи очей од приймача, відказав:
— Гей, гей, я непоказний на вигляд, але силоньки, слава богу, в мене вистачить. Хоч ти, пане сержант, і здоровий, як дуб, а в цьому зі мною тобі не зрівнятися!
Новий вибух реготу вирвався аж на вулицю.
Коли сміх трошки стих, Телимбу висловив подив:
— Ох, і велике ж це радіо! Не доводилось такого бачити. У нас в селі радіо мають лише піп і вчитель. Але в них були малесенькі коробочки. А ваше як курник, їй-богу, коли б привезти його моїй старій, вона тримала б у ньому курей.
Він наче навмисне смішив хлопців.
— Ви тільки послухайте, пане сержант? Курник! — хихикнув один радист, у якого од сміху аж сльози вийшли на очі.
— А хіба неправда? — прикинувся здивованим ординарець. — Що велике, то я бачу, а от як воно грає, ще не чув.
— Грає й співає, коли треба, — пояснив йому черговий радист.
— А чому зараз лише тітікає? Може, зіпсоване?
— Ні, це азбука Морзе. Ось бачиш, я записую, що мені передають.
Некулай з недовірою подивився на нього.
— Хочеш сказати, що воно говорить?
— Майже так!
— Та перестань ти глузувати з мене, солдате. Недобре це… Я ж таки старший за тебе, — розгнівався Телимбу.
Поки хлопці реготали, сержант Пелімару, стримуючись від сміху, пробував пояснити йому:
— Не сердься, Некулай, ніхто з тебе не кепкує.
— Та я ж не глухий, пане сержант. Радіо тітікає, а він каже, що воно говорить. Хіба ж це не глум?
— Почекай, зараз я тобі все поясню. Ось прислухайся!.. Хіба ти не чуєш? Та-а, ті, ті, та-а, та-а, ті, та-а…
— Саме так! — зрадів Некулай, витріщивши очі од подиву.
— Ну, а тепер я розкажу, що означають усі оці «та-а» і «ті». Іноді чується «ті», потім двічі або тричі підряд «та-а». Іншим разом — навпаки. Отже, ці звуки мають певне значення. Ти грамотний?
— Можна сказати, що ні!..
— Ну, а абетку знаєш?
— Трохи.
— От і добре. Візьмімо, приміром, слово «оса». Щоб написати його на папері, я беру олівець і виводжу спершу букву «о», потім «с» і нарешті «а». Ти розумієш?
— Поки що так!
— Гаразд. А тепер, скажімо, нам треба це слово передати в Бухарест. Що для цього потрібно? Послати листа або повторити його по телефону. Але в мене нема ні телефону, ні олівця й паперу, лише оцей курник. Він не пише, а лише передає оці, як ти їх називаєш, тітітаки. Вони бувають двоякі: одні довші — «та-а», інші коротші — «ті». Що ж тоді надумав один учений? Він узявся скласти азбуку, де кожній букві відповідала б певна кількість отих коротких і довгих тітітаків. Помучився довго, поки підготував цю нову абетку, Літері «о» відповідає «та-а — та-а — та-а», букві «с» — «ті — ті — ті», «а» відтворюється так — «ті — та-а». Тепер, допустимо, мені треба передати радистові з «Орла» таке: «Братику, до нас прийшов солдат на ім'я Некулай». Я сідаю на стілець, — сержант підсів до рації, — ставлю пальця на оцього грибка і починаю вистукувати букву за буквою. Ось так! І тим часом, як я тут стукаю, на другій станції сидить ще один радист з навушниками і записує мої літери. От і все! Ти зрозумів?
— Гей, гей, та й хитра ж штука оце радіо! — дивувався Некулай Телимбу, похитуючи головою. — Диво дивне! Аж не віриться!.. Ви тільки послухайте: ти тут цокаєш, а там той чує лише тікання і розуміє все, наче ти з ним говориш, сидячи поруч. Коли вся азбука складається з «ті-ті» і «та-а-та-а», то як він. знає, що ти закінчив одну літеру і починаєш іншу? Мені здається, всі вони схожі між собою.
— Це тому, що ти не навчився їх розрізняти. Зрештою, між літерами є паузи. Не помітив?
— Так!.. Умгу!.. От дивина!
Некулай покрутився ще біля апарата, обмацав його та й пішов з радіостанції.
А другого дня, майже в той самий час, знову з'явився там.
— Здрастуйте, пане сержант!
— Здоров, братику Некулай! Мабуть, знову шукаєш свого пана капітана?
— Ні! Прийшов трошки послухати оте тітікання. Вчора ніяк не
